Твори у дванадцяти томах. Том восьмий

— Сталося це у тисяча вісімсот дев'яносто восьмому році, коли було мені тридцять п'ять, — розповідав Тріфзен. — Що, підраховуєте подумки? Ну, так воно і є: мені зараз сорок сім, а виглядаю на десять років старшим, і лікарі кажуть… та до біса усіх лікарів!

І, аби заспокоїтись, він повільними ковтками спорожнив довгу чарку.

— Був і я молодий… колись. Років дванадцять тому мав гарну чуприну, м'язи міцні, як у бігуна, і найдовший день не здавався мені довгим. Здоровий я був, молодик у ту пору. Ти пам'ятаєш, Мілнере? Ти ж мене тоді вже знав. Такий був парубок, що аж ну, хіба ні?

Мілнер ствердно закивав головою. Він теж був гірським інженером і, як і Тріфзен, добре набив собі кишені клондайкським золотом.

— Ще б пак, — одказав він, — ніколи не забуду, як ти нагрів чуба лісорубам у той вечір, коли недомірок-газетяр зняв бучу. Слевіна тоді якраз не було, — пояснив він нам, — і управитель нацькував хлопців на Тріфзена…

— Ну, а подивіться на мене тепер! — нервово скрикнув Тріфзен. — Ось що накоїла та золота гарячка. Мільйонів до дідька, а в душі порожнеча, в жилах ані краплини живої, гарячої крові. Я став наче медуза, наче гидкий, драглистий кавалок протоплазми, наче…

Голос йому урвався, і він знову потягнувся до чарки.

— Жінки на мене тоді задивлялися, проходили, та ще й обертались. Дивно, що я так і не одружився. Але та дівчина… Отже, про неї і хочу розповісти. Спіткав я її за тисячу миль від людської оселі, а то й ще далі, і вона промовила мені саме ті слова Topo, які оце згадав Бардвел: про богів, народжених удень, і богів, народжених серед ночі.

Це сталося потому, як знайшов я своє місце на Голдстеді, але ще й гадки не мав, що за золоте денце криється у тому ручаї. Я подався через Скелясті гори до Великого Невільничого озера. На півночі Скелясті — це вам не просто гірське пасемко, це кордон, перейти який майже неможливо — непідступна стіна, що навічно роз'єднала два світи. У давні часи відважні мандрівні мисливці долали гори, хоча більше їх полягло кістками на тих стежках. Власне, тим-то я й розохотився на ту подорож. Такий перехід кожному додав би честі, і я пишаюсь ним чи не найбільше.

То був невідомий край, незаймані, широчезні простори. У величні долини ще ніколи не ступала нога білої людини, а індіянські племена жили так само, як і десять тисяч років тому. Щоправда, сякі-такі торговельні зв'язки з білими вони вже мали: інколи невеличкі групи задля цього переходили гори, але ото й усе. Навіть загребущі руки Компанії Гудзонової затоки ще не досягли їх.

А тепер про дівчину. Я піднявся безіменним ручаєм, не нанесеним на жодну карту, — у вас у Каліфорнії його давно б уже охрестили річкою, — і потрапив до розкішної долини, то замкнутої крутими схилами, то розлогої аж до крайобрію. Пасовища поросли буйними високими травами, луки були рясно вкриті квітами, і де-не-де височіли купи величних королівських ялин. Вкрай зморені собаки ледве тягли розбиті до крові ноги, і я вже поглядав, де б знайти хоч яке індіянське селище, аби дістати санки і найняти погоничів — з першим снігом я думав рушити далі. Стояла пізня осінь, і мене вразило, як уперто трималися квіти. Я гадав, що перебуваю десь у субарктичній Америці, а ось тут, високо в горах, досі буяло квітіння! А якогось дня прийдуть сюди білі й засіють усю долину пшеницею…