Твори у дванадцяти томах. Том восьмий
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Людмила Гончар
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Твори у дванадцяти томах. Том восьмий». Краткое содержание книги:
А то — якби мені час! — забралася б у квіти, стала б добра й лагідна і розгадала б їхні шепоти, їхню мудрість, що про неї лиш люди нічогісінько не знають».
Тріфзен замовк, поки наливали йому чарку.
— Іншого разу вона сказала: «Я б хотіла бігати цілі ночі, мов дика звірина, гасати у місячному сяйві під самими зорями, світити білим тілом у темряві, а нічна прохолода, наче оксамит, пеститиме мою голизну, і так бігати й бігати до знемоги.
Одного дня я страх як зморилася, ще й спека така стояла — і тісто не зійшло, і масло не сколотилося, мене все дратувало і доводило до сліз. Ось того вечора я й розказала батькові, що мені хочеться бігати. Він глянув на мене так зачудовано і ніби злякано та й дав якихось таблеток. Каже: «Лягай проспися добре — і все як рукою зніме». Відтоді я вже нікому не розказувала про свої мріяння».
А потім вони й зовсім зубожіли, мало не голодували, і родина перебралася до Сієтла. Люсі пішла на завод — і знову довгі години тяжкої нескінченної праці і ніякого відпочинку. Через рік вона стала офіціанткою в такому собі ресторанчику. «Паскудний шинок», — казала вона про нього.
Отож і каже вона мені: «Небуденне — ось чого я, мабуть, жадала. Але ж нічого такого не було ні на заводі, ні в каструлях і тарілках брудного шинку».
Їй було вісімнадцять років, коли вона одружилася з чоловіком, що збирався відкрити в. Джуно власний ресторан. Він заощадив трохи грошенят і здавався досить заповзятливим. Не те щоб вона його покохала — ні, ні, це вона рішуче заперечила, але так їй уже все набридло і так хотілося визволитися з вічного ярма. Та й Джуно — це ж Аляска, і їй закортіло побачити той казковий край. Але не дуже багато вона побачила. Чоловік завів дешевий ресторанчик, і вона швидко збагнула, що одружився він з нею, аби тільки зберегти гроші. Бо хто б краще за неї мотався так між столами й виконував усю роботу? Цілі дні вона прибирала й варила — і так чотири роки. Можете собі уявити це неприборкане звіря, яке поривали прадавні інстинкти, яке спрагло волі й простору, а мусило гибіти в брудному шинку, в тяжкій праці всі ці чотири згубних роки? «Життя було таке порожнє, — казала вона. — Навіщо я живу? Навіщо це все? Невже життя — це тільки працювати й працювати і не знати спочинку? Змореною лягати, змореною прокидатися, щоб кожний новий день був такий самісінький, як минулий, а то й гірший?»
Інколи траплялося їй чути балачки різних праведників про безсмертя, але вона вважала, що її життя аж ніяк не дорога до небесного раювання.
Мрії ще навідували її, але тепер уже рідко. Вона прочитала скількись там книжок, які саме — важко сказати, хіба, може, з «Морської бібліотеки», і от вони додавали поживи її фантазії. «Знаєте, — казала вона, — бувало, мені аж голова йде обертом від кухонної пекоти, і відчуваю: як не ковтну хоч трішечки свіжого повітря — зомлію. Тоді висуну голову з вікна, заплющу очі й таке побачу, що хоч умирай. Буцім іду я собі битим шляхом, а навкруги все таке прозоре, чисте, веселе, ні тобі бруду, ні пилюки… На соковитих луках ручаї дзюрчать, ягнята пасуться, вітерець духмяний-предухмяний від квіток, і над усім — ласкаве проміння сонечка. По коліна у воді виніжуються тілисті корови, дівчата купаються у струмку — всі такі веселі, стрункі, біленькі, — ой, думаю, та це ж Аркадія! Книжку-бо я таку читала. А далі бачу, як з-за повороту дороги виїжджають, може, лицарі, що виблискують обладунком на сонці, а може, якась пані на білому, як сніг, коні. А оддалік зводяться вежі замку. А то ще думаю: зверну ось убік — і побачу якийсь казковий білий палац, наче з самого повітря, і скрізь квіти, квіти, й водограї, і павичі на галявинах… тоді розплющу очі — жар, як у пеклі, і Джейк, мій чоловік, горлав: «Ану, неси скоріш боби! Я що, весь день чекатиму?»
От вам і Небуденне! Мабуть, найближче я була до нього тоді, коли п'яний кухар-вірменин зчинив бучу і ледве горло мені ножем не перерізав. Та я добре заспокоїла його важенною ступкою, що в ній картоплю товкла.
Як хотіла я веселого, безтурботного життя, романтики й усякого такого! Але вже мені здавалося, що ніколи я не побачу щастя, що тільки для того живу, аби цілий вік мити, прибирати, варити. Тоді в Джупо веселенькі були часи. Я бачила, як влаштовуються інші жінки, але то мене зовсім не вабило, — я хотіла бути чистою. Не знаю сама чому, просто хотіла, та й край. Бо чи не однаково було, як здихати: межи горщиків або так, як вони?»