Твори у дванадцяти томах. Том восьмий
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Людмила Гончар
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Твори у дванадцяти томах. Том восьмий». Краткое содержание книги:
Він зітхнув, витер спітніле чоло й рушив до прилавка.
— Це не жарт, — рвучко заявив Калуна.
Я глянув на нього звіром: я ладен був задушити його на місці! Але не насмів ані заговорити, ані вдарити. Це б тільки прискорило катастрофу, а я ще безглуздо сподівався як-небудь її відвернути.
— Так, це не жарт, — правив своєї Калуна. — Лайт Грегорі, ви — прокажений і не маете права доторкатися тіла чесних людей… чистого тіла чесних людей.
Тоді Грегорі спалахнув гнівом.
— Твої жарти переходять уже всякі межі! Облиш, Калуно! Облиш, кажу тобі, бо дам такого духопелу!..
— Зробіть перше бактеріологічний аналіз, — одказав Калуна, — а тоді вже бийте, — хоч і до смерті, якщо закортить. Ви хоч би глянули на себе онде в дзеркало. Самі побачите. Всяк це бачить. У вас робиться лев'яче обличчя. Онде шкіра темнішав над очима.
Лайт приглянувся до себе в дзеркалі, і я помітив, як стали дрижати його руки.
— Не бачу нічого, — нарешті одмовив він і повернувся до гапа-гаоле. — У тебе чорне серце, Калуно! І мені не сором признатися, що ти так налякав мене, як жоден чоловік не має права лякати іншого. 1 ловлю тебе на слові: я зараз же піду й з'ясую це питання. Піду просто до доктора Строубриджа. Але як вернуся, — стережись!
Не дивлячись на нас, Лайт рушив до дверей.
— Зажди тут, Джоне, — мовив він, спинивши мене порухом руки, коли я хотів вийти услід за ним.
Ми заклякли кружка, мов той гурт привидів.
— Це щира правда, — озвався Калуна, — Ви ж самі бачили.
Очі всіх звернулись до мене, і я кивнув головою. Гаррі Берилі підніс склянку до губ, але в ту ж мить поставив назад, розхлюпавши половину на прилавок. Губи йому дрижали, мов у дитини, що ось-ось заплаче. Нед Остін чимось тарабанив у льодовні, хоч насправді нічого там не шукав і взагалі навряд чи усвідомлював, що робить. Всі мовчали. Губи в Гаррі Берилі задрижали ще дужче. Враз він перекосився з люті й затопив Калуну кулаком у лице. Потім ще раз і ще. Ми й не думали їх розводити. Яке нам було діло? Нехай убиває метиса. Берилі лупцював щосили. А нам було байдуже. Я не пам'ятаю навіть, коли Берилі скінчив та дозволив бідоласі забратися геть. Ми всі були занадто приголомшені.
Опісля Строубридж розказував мені, що сталось тоді в нього. Він засидівся допізна над якимось звітом, аж ураз до кабінету ввійшов Лайт. Лайта знов опанував оптимізм: увійшов він перевальцем, ступаючи самовпевнено й спокійно, хоча, звісно, ще трохи сердився на Калуну. «Що я мав робити? — запитав мене лікар. — Я знав, що в нього вона є. Я спостерігав кілька місяців, як розвивається хвороба. Але відповісти йому ствердно не зміг. Несила було вимовити «так». Не посоромлюся вам признатись, — я не витримав і заплакав. А він благав мене зробити бактеріологічний аналіз. «Відщипніть шматочок шкіри, док, — усе напосідався. — Відщипніть шматочок та зробіть аналіз».
Але Строубриджеві сльози, певне, переконали Лайта. Наступного ранку «Клодіна» відпливала в Гонолулу. Ми його перейняли, коли він уже сходив на борт. Він, бачите, мав пливти в Гонолулу, щоб з'явитися до Лікарської управи. Годі було з ним щось удіяти. Забагато людей спровадив він на Молокаї, щоб самому тепер викручуватись. Ми умовляли його виїхати до Японії, та він і слухати не хотів.
— Така вже моя доля, хлопці, — оце і все, що він сказав нам і далі раз у раз повторював ці слова, немов одержимий.
З приймального пункту в Гонолулу він уладнав усі свої справи й вибрався на Молокаї.
В колонії почував себе він кепсько. Тамтешній лікар писав нам, що то вже був не Лайт, а ходяча тінь. Він, бачте, тужив за жінкою й дітьми… Він знав, що ми подбаємо про них, а все ж таки біль не вщухав.
Десь так за півроку я поїхав на Молокаї. Я сидів по один бік заскленого вікна, а він по другий. Ми дивились один на одного крізь скло й перемовлялися за допомогою так званої розмовної труби. Але мені не повелося добалакатися з ним. Він твердо поклав собі залишитись. Цілих чотири години морочився я з ним і зовсім вибився з сили. Та й мій пароплав уже давав свистки.
Проте й незмога було з цим миритися. Через три місяці ми зафрахтували шхуну «Рибалочка», що контрабандою перевозила опіум. На вітрилах вона летіла стрілою. Її власник-скандінавець за гроші ладен був хоч у пекло, отож за добрий кавал ми підрядили його на рейс до Китаю. Шхуна відпливла із Сан-Франціско, а через кілька день і ми вирушили в море на шлюпі Лендгауса. Це було маленьке суденце на п'ять тонн, але ми витискали з нього п'ятдесят миль на годину, пливучи проти вітру на північний схід. Морська хвороба? Ніколи вона мене так не мучила, як тоді. Коли земля відійшла за обрій, ми зустріли «Рибалочку» і разом з Берилі пересіли на борт шхуни.