Вигнанець і чорна вдова

талося, як гадалося.

Коли Чечель ранком повернувся в замок, зрозумів — ніхто тут не перейнявся його відсутністю. Зреагував хіба Карло. Кинувся з гавкотом на автомобіль, відтягнув дога садівник. Пес іще й не давався, пручаючись і вигинаючись усім тулубом.

У гаражі Платон не побачив «кадилака», і говіркий механік Юхим Дрозд пояснив: забрав машину пан Садовський. Ще вчора по обіді подався до Києва, не вертався, попередив: лишиться в місті на якійсь час. Навіщо — не сказав, що не здивувало Платона: управитель, на котрого раптом навалилася гора справ, не звітуватиме про їхній перебіг звичайному шоферу. Навіть аби справ було стільки, скільки завжди, Нікола не обговорював би їх із челяддю.

Марія була в себе.

Платон вирішив поки що не говорити з нею. Але вдова думала інакше: він тільки встиг перевдягнутися, скинувши дещо обридлий одяг автомобіліста, а вона вже стукала в двері. Не шкреблася — поводилася впевнено, по-хазяйськи. У замку не було тих, на кого доводилося сторожко озиратися. Окрім неї, тут узагалі не лишилося нікого з панів.

— Думала, ви втекли, — мовила Марія замість привітання.

— Викравши для того ваше авто, — не без іронії додав Платон.

— А вам нема чого втрачати. Ви ж недарма розказали про Полінку Урусову.

— Розказав, бо ви дуже просили. Навіть наполягали, Маріє Данилівно.

Вона носила жалобу. Чечель чимдалі гнав думку, якою привабливою робить цю жінку чорний колір, та вона постійно верталася, не давала спокою, бентежила. Марія не пропустила повз увагу його погляд, розправила невидимі складки на сукні, повільно, одна за одною, стягнула тонкі темні прозорі рукавички.

— Але ви повернулися.

— Я не збирався тікати. У Києві затримали ваші справи. — Він уже передумав стримуватися. — Мав учора сумнівну приємність познайомитися з таким собі Савою Бережним. Ваш давній прихильник. І ви це знайомство зі зрозумілих мені причин від людських очей старанно ховали.

Якщо Марія й здивувалася, то, на відміну від Апаша, змогла вправно приховати подив.

— Цікаво. Жінка, проти якої гуртуються всі, просить про допомогу чоловіка, якого вважає своїм товаришем по нещастю. Жінка вірить, що чоловік її зрозуміє й допоможе. Замість того чоловік порпається в минулому жінки й витягує на світ Божий те, чим вона зі зрозумілих причин не може хвалитися. Хоча, Платоне Яковичу, мені нема в чому собі дорікнути. Ви ж зустрілися з Апашем. Навіть отримали від єдиного мого щирого шанувальника дещо на згадку. — Вказівним пальцем вона вказала на синець. — Він напевне сказав те саме, що скажу я. Так, у нас був короткий бурхливий роман. Так, я не стрималася, дала волю почуттям і наблизила до себе того, від кого мушу триматися далі. Ми з різних світів, але тим цікавішим мені видався на той час зв’язок із Апашем.

— Чим цікавішим?

— Уперше за багато років за мене хтось щиро заступився — не бажаючи мати нічого взамін. Здогадуюсь про ваше враження від нього. Але коли Апаш прийшов і зізнався, що заради мене вбив негідника, я бачила перед собою не того, кого бачите ви та всі, хто мріє зловити його й покарати. Це була дитина, Платоне Яковичу. Велика дитина, яка хоче зробити щось хороше, а бажання виливається в поламану іграшку, розбитий горщик... З тих незграбних маленьких велетнів, котрі палають любов’ю до котяток і, міцно обіймаючи, душать їх на смерть. — Марія перевела подих. — Зрештою, пане Чечель, на момент нашого з Апашем зв’язку я не була нікому нічим зобов’язана. Жалоба за другим чоловіком уже минула, з Альфредом я ще не познайомилася. Я була вільною жінкою.

— Ви вважаєте бандита Апаша своїм другом?