Вогнедан, Повелитель… [uk]

Над ношами, на яких лежав Вогнедан, схилилися дві жони, зовсім однакові з виду, і волосся їхнє сяяло сріблом. Троє чоловіків підійшли поближче — воїн-ельф та звичайного вигляду молодик з вусиками підківкою. Третім був таврований раб з відрізаними вухами, який нехороше усміхався. А біля коней поралося ще двоє людей — стрункий юнак з дитячими ще рисами обличчя, і хлопчина-підліток.

— А…, - сказав воєвода, — демони… А…

— Краще б тобі зустріти демона, моанський пес, — сказав привид, — бо ім’я моє — князь Воїслав Ведангський, син Вартислава, онук Вартимира.

І вдарив Ріміна чоботом в скроню.

Отямився воєвода вже прив’язаним до каменя-пальця. Ельберійці тим часом спокійнісінько розвели вогнище і почали готувати вечерю. Одна з жон стояла на краю пагорба, підвівши руки до похмурого неба, і пальці її неначе сплітали з повітря незриму павутину. Друга сиділа біля нош. Вогнедан вже не стогнав — лежав непорушно. Рука жінки торкалася його чола.

Поївши кулеші з сухарями, воїни і жони полягали спати, виставивши сторожу. Лише Воїслав — воєвода згадав молодика: саме він командував почесною вартою, коли Рімін приїздив до Боговлади з посланництвом — не спав, а сидів біля нош, час від часу схиляючи голову чи-то від втоми, чи-то від душевного болю. І час від часу схлипував підліток, скулившись клубочком.

Як тільки почало світати, зібрався в дорогу маленький загін. Воїслав підійшов до Ріміна і усміхнувся так страшно, що моанець зрозумів — смерть настане просто зараз… І то — нелегка.

— Я не пізнав свого володаря, — тихо мовив Веданг моанською. Він не кричав, не лаявся і від цього було ще страшніше, — я його не пізнав... А батькове тіло на палі можна було розпізнати лише по оберегу. Круки видзьобали йому очі… Ти глумився над його муками, пес? Ти катував Повелителя, гниль з моанського лісу? Ти привів своїх убивць до наших садів?