![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
І вже зі зброєю люди і дивні разом зі срегійцями мали прорватися до гавані.
— Це, звичайно, лише план, — говорив Вогнедан до блідих облич, які були повернуті до нього, наче квіти до сонця, — може статися всяке. Може нам не вдасться прорватися, і доведеться зачинитися у фортеці, витримувати облогу і так загинути. Може ми загинемо по дорозі до гавані. Але, принаймні, ми загинемо зі зброєю в руках. Я так стомився бути рабом, мої вірні…
— О, так вас назвати, — стиха мовив Вадимир, — не наважаться…
- І ще одне, — сказав Вогнедан, ледь всміхнувшись до свого вістового, — можливо станеться, що я загину… Або мене не буде серед тих, хто добереться до галери… Війна війною, мої милі браття, і тому я наказую в такому випадку відпливати без мене…
— О, ні! — сказав Стах, — без вас не попливемо…
— Мені повторити наказ, воїне? — крижаним голосом спитав Вогнедан, і Вербинський схилив повинну голову.
— От саме тому, — знову заговорив Вогнедан, — я і змушений віддати цей наказ. Може статися так, що неможливо буде повернутися назад і розшукувати мене серед мертвих. Я не хочу, щоб всі, присутні тут, загинули через одну особу. Звичайно, я певен власного виграшу, але всі ви знаєте, що без ризику нема війни, і часто неможливо винести полеглих і навіть поранених. Тому мій другий наказ щодо власної особи звучатиме так: я наказую добити мене у випадку тяжкого поранення. Ельбер не зостанеться бездушним трупом — у мене є син, який і стане душею Краю.
Восьмеро найближчих поволі схилили голови, скоряючись волі Повелителя.
***
Ніч… Ніч прохолодного північного літа… Ніч моанського свята…
Двоє шоррогських найманців, підтримуючи одне одного, ледве плентаються через двір. Вартові біля рабських хиж заздрісно проводжають їх поглядами.
Двійця грюкає кільцем у тяжкі двері біля вартівні. Двері відчиняються не одразу, і вартові не менше заздрісно обговорюють те, скільки випили їхні приятелі опісля зміни варти. Раптом вони замовкають.
Ні шереху… Ні звуку… Тиша…
В тиші — звук, схожий на передсмертний хрип…
Вартові знову сидять біля хиж, загорнуті в плащі. Тінь з синіми очима-вогниками говорить до одного стиха:
— Пильнуйте, пане Даркан…
— Авжеж, — хрипить моанець, закутуючись в плащ щільніше, — дивитимемось…
Десять тіней ковзнуло двором… Нечутно, наче привиди.
Чатові позирають зі стін донизу, позіхаючи. Тиша… Варта біля хиж… Спокій…
Двері вартівні відчиняються нечутно. І тіні прослизають досередини.
У вартівні шість трупів… Стах уже без мани, швидко розподіляє зброю. Ключа від зброярні він зняв з убитого.
Вартові на стінах пильно вдивляються в темряву за Ніязою — чи не заблискотять вогні смолоскипів, чи не з’являться плями човнів на річковій гладі…
Тіні виростають за ними… Тіні з палаючими очима…
Даремно воєвода наказав звільнити від кайданів вивчену бою ельфійську знать, ой, даремно…
Даркан Логін з радістю загледів, як на стіні блиснув вогник смолоскипа… Вгору… Вниз… Вгору…
Він відмикає хижу, і звідти виходять ельберійці, сповнені божевільної надії.
Будівничого Гровтіна тим часом Рогдай Теширад прибив мечем просто до подружнього ліжка, а його жінку і двійко таких же рудоволосих дітей, обімлілих від страху настільки, що у них нема і голосу кричати, замкнув у коморі.
Окрім них трьох у фортеці не зосталося живих людей.
На дворі розподіляють зброю… Мечі, списи, луки… Нарешті відмикають хижу, де срегійці аж зубами скреготять, очікуючи своєї години. Слер отримує списа, і Вогнедан вділяє білявим воїнам кілька мечів.
Беззбройні похватали що трапилося під руку — лопати, кельми, ломи…
— До ріки, — неголосно наказує Вогнедан, і ельберійці рушають першими до спуску.
— Ря-атуйте!
Крик зо стіни… Та який же голосний.
— Ой, людоньки, рятуйте!
— Клята баба, — ричить Даркан, — чого її не прирізали разом з виводком?!
Рогдай Теширад, у якого моанці вирізали всю родину, прикушує губу як від болю.
— Я просто, — говорить, — не зміг… А вона якось вибралася з того закутка.
— Вперед! — кричить Вогнедан, — проб’ємося! Вперед!
Вниз, до гавані, хлинула людська лавина… Та вже реве ріг, підіймаючи вояків у хижах внизу.
— Хай славиться! — гукають дивні, їхній крик підхоплюють сини Ельберу, а сини Срегії виють так, наче на прорив йде вовча зграя.