Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Пан Богудан живий? — спитав Веданг, — і пан Дзвенислав?

— Були живі, - мовив Барткевич, — коли ми вибиралися з Чорногори.

— Що там, нагорі?

— Горить Боговлада, — вимовив Ростислав — варвари пішли з пограбованого міста. На Квітан.

— Мені потрібно до палацу, — мовив Воїслав, і відчув, як запекло в грудях.

— Ви ще слабкий, — сказав родогорець, — ваша рана не затягнулася, хоча над нею працював цілитель. Якби не це — ви б до сьогодні не дожили.

— Вогнедан, — прошепотів Дракон, — Вогнедан…

Воїслав видужав, а Дана померла. Того дня, як він став на ноги, зранена войовниця ступила у росяні трави потойбіччя.

— Ми знайшли її на березі, - оповідала стиха Срібляна, — здавалося, що вона мертва, але пан Трембич визначив, що дихання є, хоч і слабке… Однак, не врятувати…

— Потрібно, — сказав Трембич, — поховати її у вогні… Дружина Повелителя заслужила на гідний похорон…

— О, неможливо, — прошепотів Воїслав, — варвари напевне вештаються в окрузі…

— Сестри-жриці, - озвався Барткевич, — вміють наводити ману не тільки на певну особу, але й на місце. Інакше нам би не дібратися до Сіллону, і тим більше — не повернутися звідтіля.

Святославів будиночок для побачень варвари підпалили, але вогонь спопелив лише частину дому. Обшукали моанці і льох, але до його потайної частини за роздвижною стіною не дібралися. Варвари випили все вино і пожерли всі запаси, окрім тих, що були в тайнику. Тут тримали особливо цінні вина і фрукти, які потребували для зберігання холоду. І тут таки були двері до потайного ходу, які відмикалися тим же ключем, що і в палацовім саду.

Срібляна свого часу була доброю приятелькою Святослава, в ті часи, коли він був князем Данадільським і ще не зустрів своє чорногорське кохання судьби.. Не бажаючи накладати на себе узи шлюбу, красуня-дивна зустрічалася з юним Святославом саме в цьому будиночку, і чудово знала всі тайники і льохи. Вони з Черною були вельми здивовані, коли знайшли у льосі, де спинилися на перепочинок, напівмертвого Воїслава та двох переляканих пажів.

Краду для Дани склали з уламків дерев’яного прихатня, до якого не дійшов вогонь пожежі. Жони розчесали їй волосся, загорнули в вояцький плащ пана Трембича, який вперше і востаннє доторкнувся до вуст незмірно коханої ним жінки, поклали тіло на дверцята льоху, і полили духмяною олією з єдиної вцілілої діжечки.

Воїслав дивився на вогонь, і не плакав… А поруч Черна плела в повітрі незриму павутину мани.

Попіл від вогнища зібрали в скриньку від росавського вина. І одразу ж Воїслав вирушив до палацу.

— Тобі не треба туди ходити, — мовила Черна.

Але він таки пішов… Варвари жбурнули тіла загиблих у палацовій залі воїнів на купу, в одному з садочків. То був яблуневий сад Вогнедана, який нині став братньою могилою захисників палацу.