Чвара королів

— Я б тебе упіймала, котику, якби мала час, — тихо мовила вона до кота, — але мушу йти.

Кіт знову засичав і утік.

Башта Привидів з усіх п’яти велетенських башт Гаренголу була найгірше зруйнована. Вона стояла темна і всіма покинута коло розсипаних рештків септу, куди вже триста років ходили молитися самі тільки щури. Саме там вона спинилася чекати на Гендрі та Мантулика і чекала доволі довго, як їй здалося. Коні потроху щипали зілля, що росло між битого каміння, а хмари тим часом ковтали останні зірки. Щоб чимось зайняти руки, Ар’я вийняла кинджала і нагострила його. Довгими гладкими рухами, як учив Сиріо Форель. Шурхання дещо її заспокоїло.

Ар’я почула наближення хлопців задовго до того, як їх побачила. Мантулик важко дихав, а одного разу спіткнувся у темряві, подряпав литку і вилаявся так гучно, що мав би збудити пів-Гаренголу. Гендрі рухався тихіше, але мечі, які він ніс, брязкали на кожному кроці.

— Осьде я, — стала перед ними Ар’я. — Тихіше, бо вас почують.

Хлопці обережно пробралися між розкиданих каменів. Гендрі під кобеняком мав на собі змащену кольчугу, а за спину закинув ковальського молота. Мантулик визирнув своєю червоною мармизою з-під каптура; у правій руці він ніс торбу хліба, а під лівою пахвою — великий круг сиру.

— На тих дверях стоїть вартовий, — тихо сказав Гендрі. — Я ж тобі казав, що він там буде.

— Лишайтеся тут з кіньми, — наказала Ар’я. — А я про нього подбаю. Коли покличу, хутко біжіть до мене.

Гендрі кивнув, а Мантулик сказав:

— Пугукни совою, коли захочеш, щоб ми прийшли.

— Я не сова, — відповіла Ар’я. — Я вовчиця. Я завию.

Залишивши їх позаду, вона прослизнула у тіні Башти Привидів — хутко, щоб перегнати свій страх. Їй здавалося, що поруч з нею ідуть Сиріо Форель, Йорен, Якен Ха-Гар і Джон Сніговій. Вона не мала при собі меча, якого приніс Гендрі. Поки що їй краще стане в пригоді кинджал — доброї роботи, дуже гострий. Потерна, до якої вона йшла, була найменшим виходом з Гаренголу — вузькі двері товстого дуба, набиті залізними гвіздками і врізані у кут муру під захисною баштою. Двері охороняв один вартовий, але Ар’я знала, що в башті теж повинні стояти на чатах, а мурами має ходити ще сторожа. Що б не сталося, вона мусить лишатися тихою, мов тінь. Вартовий не повинен навіть писнути.

Між тим починали падати перші рідкі краплі дощу. Одна покропила їй чоло і повільно стекла носом. Ар’я навіть не пробувала ховатися, а пішла просто до стражника, наче прислана самим князем Болтоном. Він дивився на неї цікавим оком, немовби питаючи, що тут робить малий джура о цій годині ночі. Наблизившись, Ар’я побачила, що то північанин, дуже високий та тонкий, загорнутий у подертого кожуха. Погано. Вона могла б одурити когось із фреївських вояків або Хвацького Компанійця, але люди Жахокрому служили Рузові Болтону все життя і знали його краще, ніж вона. «Якщо я скажу йому, що є Ар’єю Старк, і накажу відійти…» Ні, так не можна. То був північанин, але не з Зимосічі. Він служив Рузові Болтону.