Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Ти перебільшуєш, — поблажливо усміхнувся Марко, — як завжди, ти перебільшуєш.
Власне, він і не чув того, що я говорив, бо вже давно втратив здатність слухати.
Вони там, угорі, нікого не слухають, а всі їхні слова про народ — суцільна облуда. Як казав Сковорода, головне для чинів «угли панські терти, брехать при аршині, плести панегірик со лжей».
Я не міг збагнути, як вони впустили до свого царства масок Федора Трохименка.
Він з’явився у нас на агростанції завдяки головлікарю районної лікарні Іванові Мефодійовичу Трохименку. Після зняття Хрущова Щириця нарешті з’їв Паталашку. Не маючи сил далі боротися з цим партійним короїдом, Паталашка з стогонами і прокляттями попросився на пенсію, виконання обов’язків директора «Половецького степу» Академія поклала на мене, Щириця негайно став проточувати нори під моїми ногами, але тут його ждало гірке розчарування. Директорствувати я не мав ніякого наміру, а тут саме головлікар Трохименко, довідавшись про мій клопіт, сказав про свого брата Федора. Трохименко-молодший був агроном, добровольцем поїхав з Полтавщини на цілину, там став директором великого радгоспу, відзначився, його забрали до Москви в апарат ЦК партії, дали квартиру, машину, дачу, але він рветься звідти в степи, і агростанція була б для нього щастям.
Згори вниз котитися завжди простіше, ніж навпаки. Трохименко приїхав до нас весною. Невисокий, натоптуватий, ходив, як піхотинець під повною бойовою викладкою: тяжким перевальцем, міцно ставлячи ноги, так ніби пробував щокроку землю, чи не провалиться. Від «Половецького степу» був у захваті.
— Я народився в чорноземах, а мене в Москву! — сміявся він. — Ну, хто міг таке вигадати? Поїхав на дачу, берізки, глина, ткнеш пальцем — вода. Хіба може там жити степовий чоловік? У мене за плечима десять років цілини, а до того — тридцять років полтавського степу. Самі назви які: Кобеляки, Глобино, Козельщина, Галещина, а далі — Гельм’язів, Іркліїв, Чорнобай… Полтавщина й Черкащина, козацькі землі, колиска нашої української цивілізації, недаремно ж Богдан Хмельницький саме звідти… А мене — в глину і в чиновники! Я й на цілину їхав не чиновником, а простим агрономом. Це вже там довелося стати директором. І не став би, так бардак же був у перші роки — несусвітній! А хіба ж українське серце може стерпіти непорядок? Крикнув, тупнув, перевернув. А тоді вже довелося директорствувати. Про «Половецький степ» почув од академіка Бараєва. Ми з ним там були в супрязі. Наука і практика. Професора Черкаса він ставив вище за себе. Шкодував, що його тут у нас затоптали. А кого в нас не затоптували?
Він вжахнувся, побачивши, з яким саморобним знаряддям мені доводиться мати справу в дослідах по обробітку землі.
— А райком партії вам що, не помагає? — не повірив Трохименко. Я не став його просвіщати. Функції райкому — поза моєю компетенцією. Моя справа — це земля, ґрунти, ніжна шкіра планети. Недарма ж міжнародний журнал з проблем ґрунтознавства зветься: «Геодермо» — шкіра землі. А райком! Що йому до тієї вразливої шкіри? Райком усе зробив, щоб я в п’ятдесят сьомому році не поїхав на перший всесоюзний з’їзд ґрунтознавців. Щириця «просигналізував», а Стуконіг прореагував. Що їм Гекуба, що вони Гекубі?
Я не скаржився, але Трохименко вмів уловлювати й скарги не висловлені. Через рік він звалив Стуконога, якого відправили на «заслужений», вмовив мене стати науковим керівником «Половецького степу», бо в справжньому науковому центрі потрібен саме науковий керівник, а не директор, сам їздив по сільгоспінститутах і привозив мені молодих помічників, добираючи їх не тільки за знаннями й характерами, але навіть за прізвищами, якимись і не українськими, а ніби половецькими: Шикула, Сапсай, Коноба.