За п’ять кроків до кохання
- Автор: Липпинкотт Рейчел, Дотри Микки
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6605-6 (fb2)
- Переводчик: Дарья Петрушенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «За п’ять кроків до кохання». Краткое содержание книги:
А потім, навіть секунди не розмірковуючи, вона кидається з моста. Я разом з нею лечу крізь повітря, і її крики захвату гучно лунають у динаміках.
А тоді стається удар. Нас підкидає догори, на екрані з’являється морда панди, і голос Еббі, задиханий і запаморочений тим, як вона міцно стискає панду, вигукує:
— З Днем народження, Стелло!
Важко глитаючи, я зі стуком закриваю ноутбук, перекинувши бляшанку содової на тумбочці. Кола з шипінням розливається по всій стільниці й по підлозі. Чудово.
Нахиляюся підняти бляшанку, перестрибую через калюжу й дорогою в коридор жбурляю її у сміття. Проминаючи пост медсестер, бачу Барб, яка дрімає в кріслі, — голова звисає набік, рот злегка розтулений. Обережно відчиняю двері шафки прибиральниці, виймаючи з набитої мийними засобами полиці паперові рушники й намагаючись не розбудити медсестру.
Однак вона чує й підіймає на мене сонні очі.
— Ти надто багато працюєш, — кажу я їй, коли вона бачить мене.
Вона всміхається й розкриває обійми, як колись, коли я була менша і в мене траплявся важкий день у лікарні.
Я забираюся їй на коліна, мов дитина, та обвиваю руками її шию, вдихаючи знайомий, безпечний ванільний запах її парфумів. Поклавши голову їй на плече, я заплющую очі й удаю, що засинаю.
Розділ 10
Вілл
— Час цевафломаліну! — співає Джулі, відчиняючи мої двері наступного дня з пакетом ліків у руках.
Я киваю. Я вже отримав сповіщення від Стеллиного застосунку й пересів з-за столу на ліжко, де встановлена стійка для крапельниці, чекаючи на її прибуття.
Дивлюся, як Джулі підвішує пакет, беручи крапельницю та обертаючись до мене. Її погляд переноситься на портрет Стелли, намальований у залі для йоги й вивішений поряд із малюнком легень, який Стелла приколола над моїм столом. Кутики її губ трохи підіймаються, коли вона дивиться на нього.
— Мені подобається бачити тебе таким, — каже вона, дивлячись мені в очі.
— Яким — таким? — питаю, відтягуючи комір сорочки.
Вона підключає крапельницю до отвору в моїх грудях.
— Обнадієним.
Я думаю про Стеллу, і мій погляд зміщується на пакет з ліками цевафломаліну. Простягаю руку і м’яко торкаюсь його, відчуваючи вагу пакета в долоні. Експериментальні ліки такі нові. Ще надто нові, щоб знати, чим це все обернеться.
Це я вперше хоча б дозволяю собі подумати про таке… і це може бути небезпечно. Чи навіть по-дурному.
Не знаю. Плекати надії там, де йдеться про лікарню, не здається мені доброю ідеєю.
— А що, як не подіє? — питаю я.
Я не відчуваю жодної різниці. Принаймні поки що.
Стежу за пакетом із ліками, рівномірним крапанням препарату, що проникає в моє тіло. Я знов дивлюся на Джулі, і на мить ми обидва замовкаємо.
— А що, як подіє? — питає вона, торкаючись мого плеча. Дивлюся їй услід.
А що, як подіє.
Після крапельниці я обережно натягаю пару яскраво-синіх рукавичок, аби жоден ембріон B. cepacia вже точно не потрапив ні на що, чого може торкнутися Стелла.
Знову дивлюся на свій малюнок, зроблений раніше в залі йоги, й ретельно оцінюю його, знімаючи зі стіни.
Шарж, але це точно Стелла. У білому лікарському халаті, зі стетоскопом на шиї, сердито впирає свої карикатурні ручки в стегна. Примружившись, я оглядаю малюнок і усвідомлюю, що чогось бракує.
Ага!
Хапаю червоний, помаранчевий і жовтий олівці й домальовую вогонь, що виривається з її рота. Так значно реалістичніше. Сміючись сам до себе, беру конверт з манільського паперу, викрадений зі столу медсестер, вкладаю туди малюнок і виводжу на зовнішньому боці: «Усередині ти знайдеш моє серце й душу. Будь доброю».
Іду коридором до її кімнати, уявляючи, як вона відкриє конверт в очікуванні чогось глибокого й проникливого. Дивлюся в обидва боки, перш ніж підсунути конверт їй під двері, й притуляюся до стіни, прислухаючись.
Я чую її м’які кроки за дверима, чую, як вона натягує рукавички, а тоді схиляється й підбирає конверт. Тиша. Знову тиша. І нарешті — сміх. Справжній, щирий, теплий сміх.
Перемога! Іду назад коридором, насвистуючи, прослизаю в ліжко й хапаю свій телефон — пілікає FaceTime, і надходить дзвінок від Стелли, як я й сподівався.
Я відповідаю. З’являється її обличчя, рожеві губи всміхаються самими кутиками.
— Леді дракон? От сексист!
— Ну, пощастило тобі, що сказала: ніякої голої натури!
Вона знову сміється, дивлячись на малюнок, а тоді на мене.
— Чому карикатури?