Якщо кров тече [UK]

— Якщо він узагалі був причетний, — прошепотів я.

Таки був. У глибині серця я це знав. Як і дещо інше. Я знав, що значило останнє повідомлення: «Крейґу, спинись».

Бо я мучив його чи мучив себе?

Я вирішив, що врешті-решт це не має значення.

***

Наступного дня сильно дощило, прохолодна вода лилася з неба без грому, а це значило, що перші осінні барви проявляться вже за тиждень чи два. Дощ був на добро, бо все літнє населення — хто ще лишився — поховалося по своїх сезонних прихистках, і озеро Касл спорожніло. Я припаркувався в зоні для пікніків з північного боку озера і пройшов до місця, котре ми діть­ми називали Виступи: стояли там у купальних костюмах і підбурювали одне одного стрибнути. Дехто навіть стрибав.

Я пішов до краю стрімчака, де соснові голки закінчувалися й починався голий камінь, правдива сутність Нової Англії. Сягнув до кишені штанів і видобув свій перший айфон. Потримав його хвильку в руці, відчуваючи вагу й пригадуючи, як зрадів того різдвяного ранку, коли розгорнув коробку й побачив логотип «Еппл». Чи скрикнув я від радості? Не пам’ятав, але був майже певен, що так.

Він і досі тримав заряд, хоч той і впав до п’ятдесяти відсотків. Я подзвонив містеру Герріґену й був упевнений, що в чорній землі В’язового кладовища, у кишені дорогого костюма, що тепер узявся цвіллю, заспівала Теммі Вайнет. Я ще раз послухав шкребучий голос старого, що обіцяв передзвонити, якщо це здасться йому доречним.

Я почекав сигналу. Тоді сказав:

— Дякую за все, містере Герріґен. Прощавайте.