Якщо кров тече [UK]

— Знаю, це відстій, — сказав він. — Але ти мусиш вирости, Крейґі. Ми живемо у світі, в якому гроші наказують, а люди слухаються. Десь за лаштунками якась їх кількість перейшла з однієї кишені до іншої, можеш не сумніватися. Краще скажи: ти ж повинен здати мені чотириста слів про ярмарок ремісників?

***

Клініки — та ще й не простої, а, певне, з тенісними кортами й полем для гольфу — було не досить. Чотирьох років сцяння в баночку теж було не досить, особливо коли можна комусь заплатити, щоб він постачав чисті зразки, якщо знаєш, коли братимуть пробу. Вітмор, певне, мав знати.

Серпень паленів, а я іноді пригадував африканське прислів’я, яке вичитав у школі: «Коли помирає старий, згоряє бібліотека». Вікторія з Тедом не були старими, але це чомусь було ще гірше, бо той потенціал, який вони мали, так і не зможе реалізуватись. Усі діти на похороні — і теперішні учні, і недавні випускники, як-от ми з друзями — розуміли: згоріло щось таке, що вже не можна відбудувати.

Я пригадував її прекрасні, виведені від руки малюнки листочків і гілок на класній дошці. Пригадував, як ми прибирали в біологічній лабораторії щоп’ятниці по обіді, а тоді просто задля годиться чистили й хімічну частину і обоє жартували про сморід. Вона питала, чи учень на прізвище Джекіл не готується от-от перетворитися на містера Гайда й сіяти жах у шкільних коридорах. Я думав про те, як вона сказала «Розумію», коли я не схотів знову заходити до спортзалу після того, як мене побив Кенні. Думав про всі ці речі, про її парфуми, а потім — про гімнюка, котрий скоро вийде з клініки й житиме собі на втіху, як у відпустці.

Ні, цього не досить.

Того дня я пішов додому й почав порпатися в шухлядах письмового столу у своїй кімнаті, не повністю зізнаючись собі в тому, що шукаю… і навіщо. Шуканого там не було, що стало водночас розчаруванням і полегшенням. Я вже рушив був до виходу, але повернувся й став навшпиньки, щоб оглянути верхню полицю в шафці, де зазвичай накопичувався всякий мотлох. Я знайшов старий будильник, айпод, що зламався, коли я впустив його на асфальт, катаючись на скейті, і цілий жмут навушників. Також там стояла коробка з бейсбольними картками й лежав стосик коміксів про Спайдермена. Аж під стінкою заліг светр у кольорах «Ред Сокс», що став надто малий для тіла, в якому я наразі мешкав. Я підняв його, а під ним лежав айфон, який батько подарував був мені на Різдво, ще коли я був здохликом. І зарядний пристрій до нього. Я підімкнув його до телефона, досі не зізнаючись собі в тому, що задумав, але коли я пригадую той день зараз — минуло не так багато років, — то вважаю, що мотиваційної сили мені надали слова міс Гарґенсен, котрі вона сказала, коли ми чистили раковини в хімічній лабораторії: «Не слід гукати, якщо не хочеш почути відповідь». Того дня я хотів.