Якщо кров тече [UK]

— Пробач, — сказав Марті.

Він вийшов з машини й підтюпцем наздогнав жінку в рожевому костюмі.

— Андреа? Ви Андреа?

Вона обережно розвернулася, піднявши туфлі, ніби готова в разі потреби відігнати його гострими підборами. Марті розумів: на вулицях цими днями траплялося чимало ледве прикритих одягом персонажів. Він зупинився за півтора метра від неї.

— Я чоловік Фелісії Андерсон. — Насправді, колишній, але просто «чоловік» здавалося менш потенційно небезпечним. — Думаю, ви знайомі з Фелі.

— Так. Ми з нею були разом у «Сусідській варті». Чим я можу вам допомогти, містере Андерсон? Я довго йшла, а моя машина застрягла посеред, здається, вічного затору в центрі. А банк, він… похилився.

— Похилився, — повторив Марті.

У думках сплив образ похилої Пізанської вежі. З пенсійним фото Чака Кранца на вершечку.

— Він на краю ями, і хоч не провалився, та здається мені дуже небезпечним. Його точно спишуть. Мабуть, на цьому й закінчиться моя робота, принаймні в центральному відділенні, але мені все одно. Я тільки й хочу дійти додому і закинути ноги вгору.

— Мене зацікавив рекламний щит на будівлі банку. Ви його бачили?

— Як його можна не помітити? — спитала вона. — Я ж там працюю. А ще бачила графіті, вони скрізь: «Ми тебе любимо, Чаку», «Чак живий», «Чак назавжди» — і реклами по телевізору.

— Справді?

Марті подумав про те, що побачив минулого вечора на «Нетфліксі», перш ніж той вимкнувся. Тоді він проігнорував це як надміру набридливу спливну рекламу.

— Ну принаймні на місцевих каналах. Може, на кабельних і не так, але в нас їх уже нема. Ще з липня.

— У нас теж. — Коли він уже почав удавати, що ще є якісь «ми», здавалося найкращим так і продовжувати. — Тільки восьмий і десятий канали.

Андреа кивнула.

— Більше нема реклам про машини, засоби для здо­ров’я печінки чи знижки в меблевому салоні. Тільки Чарльз Кранц, тридцять дев’ять чудових років, спасибі, Чаку. Ціла хвилина, а тоді знову якісь розписані наперед повтори. Це дуже незвично, але що зараз трапляється звичного? Слухайте, я дуже хочу додому.

— Цей Чарльз Кранц не з вашого банку? Не виходить на пенсію з банку?

Вона спинилася на мить, а тоді знов посунула додому, несучи в руці високі підбори, котрі сьогодні їй не знадобляться. Може, взагалі більше не знадобляться.

— Я про того Чарльза Кранца зроду не чула. Певно, він працював у штаб-квартирі в Омасі. Але як послухати, що тепер кажуть, то Омаха вже просто величезна попільниця.

Марті дивився, як вона йшла геть. Дивився й Ґас Вілфонг. Ґас кивнув на похмуру процесію робітників, що поверталися додому: вони не могли дістатися до роботи, не могли торгувати, розкладати товари, видавати кредити, обслуговувати столики, доставляти товари.