Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Приходила, та ти спала.
– Скажи ж, Михайло, що весною, весною вмираю.
І Катерина знову почала бурмотіти блудними словами. Говорила, що скоро встане, що то нічого, що її не любили хлопці колись: адже приходили провідати її, значить і вона зробила щось…
А ранком її не стало.
ІІІ
Ховали на другий день. Випав перший сніг.
Як виносили, то здавалося, кудись поспішають ці. Не люблять люди, коли їм про смерть нагадують довго.
Михайло йшов осторонь, як чужий. Здавалося йому, що на всіх обличчях була радість, що то не вони вмерли, а Катерина. Ніби смерть така вже страшна…
Зовсім незнайомі зупинялися, питали, далі йшли, хто куди – в своїх справах… Так байдуже. Ніби Катерина вмирає щодня.
– Така молода…
– Ну, чому вони жаліють її так, ніби вона боялася смерти. Була Катерина, а буде земля внизу, там… – і лише тепер відчув Михайло, що вона – це весна… Увесь світ, а світ увесь новий – це вона. Відчув і одразу зрозумів її біль, що не давав їй злитися з життям… Пізно. Коли б хоч на тиждень раніш, не вмерла б вона. Він їй сказав би щось.
– І зовсім неправда це, – запевняв він когось. – Коси її стануть листям на дереві, а очи хмарами, що по небі линуть. – І стало так легко, був лише біль, що раніш не взнав він її…
А здається, що був коло неї так близько…
Коли грудки стукали об дошки й додому ішов з похорону, – був спокійний. Спати ліг рано й заснув міцно. Засипаючи, поставив як завжди будильника на шість.
Ранком прокинувся якось увесь зразу і відчув, що не побачить її ніколи. І це маленьке «ніколи» здавалося тепер таким страшним і безнадійно незрозумілим.
– Як так ніколи? Що за дурне слово?
У голові виникала певність, що от він зараз піде туди в степ, де ходили вони, й неодмінно зустріне її там.
Було сонячно й гарно надворі. Хотілося всміхнутися хмарам і сказати:
– А, здоров, Катерино, – потім до землі припасти, поцілувати її. – От я знов з тобою!
І така радість впала на нього, що в комуну прийшов, усміхаючись. Там Андрій подивився здивовано.
– Де Данило? – аби щось сказати.
– Не знаю… Ну, до побачення, мабуть, їду (саме в цю хвилину вирішив Михайло, що їде).
Дома речі склав, пішов спочатку брати відпустку, а потім до Петра.
Галя саме білизну полоскала. Мовчки сів, глянув на двері, що вели в кімнату Катеринину, і знову відчув себе самотнім: «ніколи».
І знову стало страшно, схотілося завити, по підлозі з криком полізти: «І як Галя може білизну полоскати». Сидів мовчки, не рухаючись, щоб не сталося чого. А нудьга, як біль у зубі, охопила все тіло.
– Поїзд в тридцять на дванадцяту…
Галя головою хитнула, ніби знала вже все.
Почала колисати колиску.
– А-а-а!
Позіхнула, уважно подивилася.
– Скоро приїдеш?
– Не знаю.
Знову головою хитнула, ніби так і треба. Посиділи тихо. Дитина плакала. Підвівся:
– Прощай! – Ще раз обдивився кімнату, глянув на двері Катерининої кімнати: – Можна туди?
Пішов. Сів там, голову на руки поклав… Постукала Галя:
– Час вже до поїзду.
Підвівся, схопив за руку, всміхнувся якось криво, спитав:
– Пам’ятаєш: ех, ти, Галю моя, комсомолочка! – Хотів ще додати щось, та рукою махнув. Галя повернулася мовчки й витягла щось з шухляди:
– Це вона залишила.
– Ні, не треба…
Пішов. Надворі темно було… По дорозі зустрів Петра. Той, як завжди, кудись поспішав.
– Виїздиш зовсім?
– Не знаю.
– Зустрів Данила, знову сьогодні пішла від нього Марійка…
– Та-а-к.
Йшли мовчки. Пройшли два квартали. Розмова не в’язалася. Тоді Петро почав прощатися.
– Ну, повертайся швидше.
Розійшлися – Михайло просто, а Петро повернув за ріг, додому.
Туман. Десь блимає зеленою зіркою трамвай. Над заводами ліворуч догорає сяйво. Було вогко й темно. Перехожі лаялись, потрапляючи в болото ногою. З неба сіяв дрібний, нудний дощик. Лише струмки дзвеніли так, ніби прийшла весна.
Михайло поспішав на поїзд. Враз якась темна постать виринула з імли.
– Підемо?..
Вдарило в голову. Подивився, скрикнув здивовано:
– Марійка!
Відскочила та:
– Я… я не впізнала.
За руку взяв, казав радісно:
– Ходім, ходім зо мною, – і потягнув з собою.
– Не хочу… Не піду з тобою.