Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Не біда, як ми нового назвемо, Галю?
– Ще не закаялися?
– Ні.
Надвечір сиділи в Галини.
– Що роблять хлопці?
– А… нічого, по службовій лінії пішли. Митя вже секретар газети, а ті непогані теж посади мають.
– Так. А Данило?
– А Данило одружився.
– Що ти, Марійко?
– Нічого. – Пішла Галина й принесла щось.
– Це дала мені Катерина… Отой синенький зшиток тобі передати наказувала, а це на, прочитай, Михайле.
Михайло розвернув перший зшиток. Там було:
Гармонія і свинушник (Повість).
Комсомолу з тривожною любов’ю.
– Читай, читай!
Михайло почав:
«Я омочила перо своє в кров, любов’ю й зненавистю на папір дихнула я. Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже:
– Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти.
І проходить або вмирає…
Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки.
Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика.
Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло:
– Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас.
Вже сонце сходить і золотить обрій!
Тобі, жінко, й тобі, мужчино, співаю я нині. Всім, хто задихається в багні, не хрюкає задоволено там. Всім, хто вміє прагнути до смерті, співаю я: і тим, хто впав і бачить своє падіння, і тим, хто міцно стоїть на ногах, і навіть свиням кажу я:
– Хай пітьма губить перші проліски, хай тумани покрили зелень, а земля все ж таки крутиться.
– Товариші, земля крутиться. І всім вам, – і не-свиням, і свиням, невільний чи вільний рятунок буде. Допоможіть же тим, хто заслаб в дорозі.
Ніч темна. Вітер буйний суворий, але вам кажу я. Кажу я вам:
– Добре зробили ви, що кинули берег той спокійний і тихий.
Хай з вас глузують. Хай руки ваші іржа роз’їла солона, а вітер очи сліпить. Хай! Ви – прагнете.
Зустріньте ж сонце вартими сонця.
Руйнуйте саж!»
Михайло закрив зшиток. Було тихо.
Весняна муха вдарилася об скло, зашуміла, а потім вилетіла.
Михайло перегорнув кілька сторінок.
«Іноді восени починає розцвітати акація, але морози вб’ють той цвіт і, може, лише людина, яка бачила його, відчує, що тут вчора завітала в гості весна».
Михайло взяв зшитка, обережно сховав у кишеню, а руки дрижали.
А дома взяв другий зшиток і почав перегортати сторінки. Там було:
«Петро й Галина вже одружилися. Вони мені подобаються, боротися думають. Може, вони більш праві, ніж я.
Певно тому, що немає ритму єдиного між людьми, то іноді немає ладу всередині самої себе. Гарно, що хоч боротися можна.
Поки є боротьба, значить є рух, поки є рух, значить нічого не страшно.
Через те так і не хочу бути твоєю, Михайле, бо любов швидко тускне, заспокоюється, загниває.
Я хочу любити так, щоб увесь світ став вогненний… Чи зможеш ти, щоб не було міркувань. Тепер всі в любові живуть мозком, а не любов’ю.
Ніч надворі. Вітер гуде. Каганець ледве блимає. Здається, другу ніч не сплю. Голод страшний.
Михайло все сердиться, все втручається в мої справи: то я дуже багато роблю, то в порваних черевиках ходжу на завод і через це чомусь неминуче захворію.
Погано те, що і я за ним слідкую. Я знаю, що він теж голодує, і мені боляче за нього, але не так, як за чужу людину. Це, мабуть, тому, що всі люди чужі ще один одному, а так хочеться тепла.
Як багато у нас таких, що гадають, нібито все досягнуто. Як багато обмежених і задоволених цілком.
Балачки, балачки. Іван казав, що комсомолка, яка „береже свою невинність“ (яке слово паскудне), – міщанка. Яка хоче мати дитину – теж. А Михайло каже: читай Леніна.
Читаю – і тому, що читаю, тому, що слухаю, тому, що люблю його – тому й хочеться іноді голову об стіну розбити.