Першому гравцеві приготуватися

— Переможе, той, хто виграє дві гри з трьох, — прохрипів Асерерак. — Якщо переможеш ти, я подарую тобі те, що шукаєш.

— А якщо переможете ви? — запитав я, знаючи відповідь.

— Якщо переможцем стану я, — промовив ліч, а його очі-рубіни спалахнули ще яскравіше, — то ти помреш!

У його правій руці з’явилася куля вируючого оранжевого полум’я. Він загрозливо її підняв.

— Звичайно, — сказав я. — Так і подумав. Просто хотів пересвідчитися.

Вогняна куля в руці Асерерака згасла. Він простягнув шкірясту долоню, на якій тепер були два блискучі четвертаки.

— Я плачý.

Він підійшов до автомату «Joust» і опустив обидва четвертаки в монетний слот зліва. Почулось два низьких електронних дзвіночка і лічильник піднявся з нуля до двох.

Асерерак взявся за жовтий джойстик зліва на панелі та зімкнув навколо нього кістляві пальці.

— Ти готовий? — прохрипів він.

— Так, — відповів я, глибоко вдихнувши. Розім’яв пальці та схопив джойстик другого гравця лівою рукою, тримаючи праву руку на кнопці «змах».

Асерерак нахилив голову зліва направо, похрустівши шиєю. Звучало, наче зламалася гілка. Тоді вдарив по кнопці «два гравці» і поєдинок розпочався.

«Joust» був класичною аркадною грою вісімдесятих з дивними умовами. Кожен гравець керував лицарем, озброєним списом. Перший гравець верхи на страусі, а другий — на лелеці. Потрібно було змахувати крилами, щоб літати по екрану і «вибити з сідла» іншого гравця, а також декількох контрольованих комп’ютером ворожих лицарів (всі верхи на грифах). При зіткненні з противником вигравав поєдинок той, чий спис був вище на екрані. Переможений помирав і втрачав життя. Вбиваючи ворожого лицаря, його гриф відкладав зелене яйце, з якого швидко вилуплювався інший ворожий лицар, якщо його вчасно не підібрати. Також час від часу з’являвся крилатий птеродактиль, щоб посіяти хаос.

Я не грав у «Joust» протягом року. Це була одна з улюблених ігор Ейча, і тривалий час у його чат-кімнаті був ігровий автомат. Він викликав мене на гру, коли хотів вирішити суперечку чи якийсь дурний спір про поп-культуру. Протягом декількох місяців ми грали майже кожного дня. Спочатку Ейч був трохи кращим ніж я, і мав звичку зловтішатись з приводу своїх перемог. Це так мене дратувало, що я почав практикуватись самостійно, граючи ночами проти комп’ютера. Я відточував свої навички доти, доки не став настільки вправним, щоб перемагати Ейча неодноразово та послідовно. Тоді я почав зловтішатись з нього, смакуючи помсту. Під час останньої нашої гри, я так нещадно втер йому носа, що він розізлився і поклявся ніколи більше зі мною не грати. З того часу для вирішення суперечок ми використовуємо «Street Fighter II».