По багряному сліду
- Автор: Конан Дойл Артур
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Е. Хоменко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «По багряному сліду». Краткое содержание книги:
То була справді терниста дорога для людей, не звиклих до дикої природи. З одного боку здіймалася скеля заввишки тисячу ярдів чи й більше, чорна, сувора і грізна, з довгими базальтовими колонами на нерівній поверхні, схожими на ребра якоїсь скам'янілої потвори, з другого — дорогу закривав дикий хаос валунів і уламків каміння. Посередині звивалася ледве помітна стежка, подекуди така вузька, що вони мусили йти одне за одним, і така нерівна, що тільки вправні вершники могли по ній проїхати. Та незважаючи на всі небезпеки і труднощі, на серці у втікачів було легко, бо кожен крок віддаляв їх від осоружного місця.
Незабаром всі троє пересвідчилися, що не вийшли за межі «Країни святих». Вони досягли найдальшого і найглухішого куточка каньйона, коли раптом дівчина скрикнула і вказала рукою вгору. На скелі над стежкою на фоні неба чітко виступала постать самотнього вартового. Він помітив їх в ту ж мить, як і вони його…
— Хто йде? — пролунав серед тиші оклик.
— Подорожні, йдемо до Невади, — відповів Джефферсон Гоуп, кладучи руку на рушницю, що висіла біля сідла.
Вони бачили, що вартовий ворухнув рушницею і пильно вдивляється в них, ніби незадоволений відповіддю.
— З чийого дозволу? — спитав він.
— Святої Четвірки, — відповів Фер'є.
За час перебування у мормонів він добре засвоїв собі, що то була найвища влада, на яку можна посилатись.
— Дев'ять до семи! — крикнув вартовий.
— Сім до п'яти! — не роздумуючи відгукнувся Джефферсон Гоуп, пригадавши відзив, який він чув у саду.
— Проходьте, і хай вам бог помагає, — долетів голос згори.
Далі стежка розширювалась, і коні перейшли на рись. Оглядаючись назад, втікачі бачили самотнього вартового, що сперся на рушницю, і зрозуміли, що позаду лишилася остання сторожа «Країни святих». Попереду була свобода.
Розділ V
АНГОЛИ-МЕСНИКИ
Всю ніч пробирались вони заплутаними гірськими проходами, нерівними кам'янистими стежками. Не раз збивалися з дороги, але Гоуп, добре призвичаївшись до гір, знаходив її знову. Коли настав ранок, перед утікачами відкрилася чудова. картина природи в усій її дикій красі. Навколо до самого обрію здіймалися снігові вершини. Обабіч стояли такі кручі, що модрини й сосни, здавалося, повисли над головами, і порив вітру міг би скинути дерева на них. Звалені бурею дерева й валуни, якими густо була всіяна долина, свідчили, що така небезпека не була ілюзорною. Вони самі бачили, як великий камінь із глухим гуркотом покотився вниз, відгукнувшись луною в мовчазній ущелині, і так налякав стомлених коней, що вони пішли вскач.
Коли сонце почало поволі підніматися над обрієм, вершини великих гір спалахували одна по одній, мов святкові ліхтарики, поки всі не стали рожевими. Це величне видовище вселило радість у серце трьох утікачів і придало їм бадьорості. Біля бурхливого потоку, що виривався з ущелини, зони зробили привал, напоїли коней, а самі нашвидку поснідали. Люсі та її старому батькові хотілося відпочити довше, але Джефферсон Гоуп був невблаганний.
— Мормони вже, напевне, женуться за нами, — сказав він. — Все залежить тепер від нашої швидкості. Доберемося цілими до Карсона — там уже відпочиватимемо все життя.
Весь день утікачі пробивалися ущелинами, а ввечері підрахували, що були більше як за тридцять миль від своїх ворогів. Уночі вони вибрали підніжжя навислої скелі, де стіни давали деякий захист від холодного вітру, і там, тулячись одне до одного, щоб було тепліше, міцно заснули на кілька годин. Вдосвіта всі троє були на ногах і знову рушили в дорогу. Не видно було ніяких ознак погоні, і Джефферсон Гоуп почав думати, що вони зовсім вирвалися з рук тієї жахливої організації, гнів якої накликали на себе. Він не уявляв, як далеко сягає та залізна рука і як скоро вона може схопити й розчавити їх.
Десь опівдні на другий день утечі убогий запас провізії був майже вичерпаний. Це не дуже турбувало мисливця, бо в горах водилася дичина; його й раніше в таких випадках часто виручала рушниця. Знайшовши затишний куточок, Джефферсон настягав докупи сухого хмизу і розпалив багаття, біля якого можна було зігрітися, бо тепер вони були на висоті близько п'яти тисяч футів над рівнем моря, де повітря свіже й гостре. Прив'язавши коней і попрощавшись із Люсі, він закинув рушницю за плече і вирушив назустріч невідомому щастю мисливця. Озираючись, він якийсь час бачив старика і дівчину, що схилилася над вогнем, а трохи далі непорушних коней. Потім скелі заступили все.