По багряному сліду

— Нам треба вирушати негайно, — сказав Джефферсон Гоуп тихим, але владним голосом людини, яка усвідомлює небезпеку і загартувала своє серце, щоб гідно її зустріти. — Передній і задній входи охороняються, але якщо ми будемо обережні, то зможемо вибратися бічним вікном і податися в поле. Як тільки вийдемо на дорогу, нам лишиться всього дві милі до каньйону, де чекають коні. На світанку ми вже будемо на половині дороги в горах.

— А що як нас переймуть? — спитав Фер'є.

Гоуп поплескав по ручці револьвера, що виглядала з-під його куртки.

— Якщо їх буде забагато для нас, ми прихопимо двох або трьох із собою, — сказав він із зловісною усмішкою.

Вони погасили світло, і Фер'є поглянув крізь темне вікно на свої поля, які тепер кидав назавжди. Але він давно вже готувався до цієї жертви, і думки про честь і щастя дочки переважали всякий жаль за втраченим достатком. Навколо панував непорушний спокій; дерева тихо шуміли листям, широко розкинулись сонні лани, і важко було повірити, що за всією цією благодаттю причаїлася невблаганна смерть. Суворе бліде обличчя молодого мисливця свідчило, що, пробираючись до будинку, він мав нагоду добре в цьому переконатися.

Фер'є ніс торбинку з золотом і банкнотами, Джефферсон Гоуп — скупий запас провізії і води, а Люсі — невеликий клунок з кількома найціннішими речами. Відкривши обережно вікно, вони почекали, поки надійшла хмара і стало темніше, а потім вилізли одне за одним у невеликий садок. Затаївши подих, зігнувшись і спотикаючись, перебігли до паркана, а тоді понад ним попрямували до виходу в поле. Як тільки вони дійшли до цього місця, Гоуп схопив обох за руки і потяг вниз у тінь, де вони залягли мовчки і тремтячи. Життя в преріях дало Джефферсонові Гоупу слух рисі, і це стало у великій пригоді. Ледве він і його друзі причаїлись, як поблизу почувся жалібний крик сича, якому одразу відповів другий. В ту ж мить чиясь постать з'явилась у проході, до якого прямували втікачі, і повторила тужливий крик. З темряви з'явився ще хтось.

— Завтра опівночі, — сказав перший, як видно, старший. — Коли сич прокричить тричі.

— Гаразд, — відповів другий, — сказати братові Дребберу?

— Передай це йому, а через нього іншим. Дев'ять до семи!

— Сім до п'яти! — повторив другий, і обидва зникли в різних напрямах. Їх останні слова були, очевидно, паролем і відповіддю на нього. Як тільки їхні кроки стихли вдалині, Джефферсон Гоуп скочив на ноги і, допомігши своїм супутникам пробратися крізь прохід, вихором майнув через поля, підтримуючи і майже несучи дівчину, коли вона знемагала.

— Швидше! Швидше! — квапив він, задихавшись. — Ми вже пройшли сторожову лінію. Все залежить тепер від швидкості. Швидше!

Вибравшись на дорогу, вони подалися вперед. Тільки раз помітили когось, але їм вдалося шмигнути в поле і уникнути зустрічі. Не доходячи до міста, мисливець повернув на нерівну і вузьку стежку, яка вела в гори. Дві темні зубчасті вершини маячили над ними в темряві, а прохід між ними й був Орлиним каньйоном, де стояли коні. Безпомилковим чуттям Джефферсон Гоуп знаходив дорогу серед великих валунів і вздовж річища висохлого струмка, поки не прийшов у глухий закуток між скелями, де стояли прив'язані коні і мул. Дівчину посадили на мула, старий Фер'є взяв собі одного коня, а Джефферсон Гоуп вів другого, прямуючи стрімкою і небезпечною стежкою.