По багряному сліду
- Автор: Конан Дойл Артур
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Е. Хоменко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «По багряному сліду». Краткое содержание книги:
Фер'є чекав, що одержить від Янга якесь послання з погрозою за його поведінку, і не помилився: воно прийшло, хоч і негаданим способом. Наступного ранку, прокинувшись, він був здивований, знайшовши клаптик паперу, пришпилений до його ковдри на рівні грудей. На ньому було чітко написано: «Двадцять дев'ять днів дано тобі на виправлення, а потім…»
Крапки лякали більше, ніж будь-яка інша погроза, що могла бути на їх місці. Як ця пересторога потрапила в кімнату, для Джона Фер'є було болючою загадкою. Його челядь спала в флігелі, а двері й вікна були заперті. Він зібгав папірець і нічого не сказав дочці, але цей випадок вразив його в саме серце. Двадцять дев'ять днів — це, очевидно, те, що лишалось від обіцяного Янгом місяця. Чи зможе сила й відвага протистояти такому підступному ворогові? Рука, що приколола папірець, могла б проткнути йому серце, він ніколи не довідався б, хто вбивця.
Ще більше вражений він був уранці другого дня. Вони сиділи за сніданком, коли Люсі скрикнула і показала рукою на стелю. Там було написано, очевидно вуглем, число 28. Дочці це було незрозуміло, а він не хотів пояснювати. Всю ніч Фер'є просидів з рушницею на чатах. Він не чув і не бачив нічого, проте вранці велике «27» було намальоване зовні на дверях.
Минав день за днем; із такою ж методичністю, як після ночі наставав ранок, вороги вели свій рахунок, не забуваючи нагадати то в тому, то в іншому місці, скільки ще лишалося днів з подарованого місяця. Часом фатальне число з'являлося на стіні, часом на підлозі або ж на хвіртці чи паркані. При всій своїй пильності Джон Фер'є не міг устежити, звідки бралися ці щоденні перестороги. Дивлячись на них, він відчував якийсь забобонний страх. Він змучився вкрай, а погляд став неспокійний, як у зацькованого звіра. Тільки одна надія лишилась у нього — надія на повернення молодого мисливця з Невади.
Двадцять, п'ятнадцять, десять днів, а про Гоупа нічого не чути. Час швидко збігав, звістки все не було. Зачувши цокіт кінських копит або крик погонича, старий фермер поспішав до воріт, думаючи, що це нарешті допомога. П'ять, чотири… Побачивши трійку, Фер'є зовсім зажурився і втратив усяку надію на порятунок. Він погано знав навколишні гори, а тому відчував себе безпорадним. Головні дороги пильно охоронялись, і ніхто не міг пройти по них без дозволу ради старійшин. Куди б він не кинувся, порятунку, здавалося, не було. Проте Джон Фер'є ні на мить не вагався в своєму рішенні: краще вмерти, аніж погодитись на те, що він вважав ганьбою для своєї дочки.
Одного вечора він сидів, глибоко замислившись і напружено шукаючи виходу з цього трагічного становища. Ще вранці він побачив на стіні будинку двійку. Завтра — останній день з подарованого строку. Що ж буде потім? В його уяві виникали різні моторошні картини. А дочка?.. Що станеться з нею після його смерті? Невже нема ніякого способу виплутатися з тієї невидимої сітки, якою їх обплутано? Голова старика впала на стіл, і він заридав від власного безсилля.
Та що це? Серед глухої тиші йому вчулося легеньке шкрябання в двері — тихе, але виразне. Так, звук ішов від дверей. Фер'є прокрався до передпокою і ще раз прислухався. Кілька хвилин не було чути нічого, а потім вкрадливе шкрябання повторилося. Хтось дуже обережно стукав в одну з дощок у дверях. Чи не нічний убивця, що прийшов виконати вирок таємного трибуналу? Чи, може, то якийсь посланець нагадує, що настав останній день? Джон Фер'є подумав, що краще нагла смерть, ніж нестерпне чекання невідомого. Скочивши вперед, він відсунув засув і розчахнув двері навстіж.
Надворі було тихо й спокійно. Стояла ясна ніч, на небі весело мерехтіли зорі. Перед очима фермера був невеличкий садок, обнесений парканом, але ж ні там, ні на дорозі не видно було жодної живої істоти. Зітхнувши з полегкістю, Фер'є подивився направо й наліво. Аж ось, глянувши випадково вниз, він помітив у себе під ногами людину, що лежала, розкинувши руки, лицем до землі.
Це видовище так його вразило, що він сперся об стіну і затулив рота рукою, щоб не скрикнути. Йому здалося, що то був якийсь поранений чи вмираючий, але потім побачив, як чоловік, звиваючись, швидко і тихо, мов змія, поповз по землі до передпокою. Опинившись в будинку, він схопився на ноги і зачинив двері. Здивований фермер побачив перед собою суворе обличчя Джефферсона Гоупа.
— Господи! — зітхнув він. — Як ти налякав мене! Чого це ти входиш таким способом?
— Дайте мені їсти, — сказав той хрипко. — Сорок вісім годин я не мав ні крихти в роті, ні ковтка води. — Він жадібно накинувся на холодне м'ясо і хліб, що лишилися на столі од вечері.
— А як Люсі? — спитав він, вдовольнивши голод.