За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— А де ж ваш станичний?

— Недалеко, тут в селі.

— Може ви покличете його сюди?

— Добре, я пішлю сина. А що йому сказати? — узгіднюючо запитав господар.

— Скажіть, що його просить Боремський з організації.

— 3 якої організації?

— Про це не треба говорити. Прийде, то взнає.

Через годину з'явився станичний. Це був молодий чоловік років 27, з простим селянським виразом обличчя.

— Це ви мене кликали? — запитав станичний.

— Так, це я вас кликав, — відповів я, — скажіть, будь ласка, де ділися люди з он тієї хати.

Станичний розгублено, але допитливо глянувши на мене, сказав:

— Ви краще запитайте про те районового референта СБ Чумака.

— А ви ж станичний і це ж у вашому селі сталося? — з тоном претензії запитав я.

— Так, це сталося, на жаль, у нашому селі, але я до того непричетний і нічого про те не знаю, і тому нічого не можу сказати й вам.

— А тих есбістів по хуторах ви водили? — запитав я.

— Ні, у них є своя аґентура у кожному селі, і вони це роблять за допомогою тієї аґентури.

На другий день у селі Дорогиничах я знайшов районового референта СБ Чумака. Це був високий, красивий, стрункий молодий хлопець років біля двадцяти п'яти. Він зустрів мене дуже ввічливо, запитуючи:

— Якими вітрами вас сюди завіяло?

— Це байдуже, якими вітрами, я всюди буваю. Мене цікавить от що. Вчора я був за річкою, он на тамтих хуторах, — показавши головою в бік хуторів, — там я довідався про жахливі речі. У тому селі щезло 16 сімей повністю зі старими й дітьми. Я хотів би знати, чому і в ім'я чого чиняться такі нечувані страхіття?

— Мене дивує, що ви з такими питаннями прийшли до мене. Ви ж зустрічаєтесь іноді навіть з найбільшими нашими зверхниками, оце їх і питайте, — відповів Чумак.

— Це «найбільше» начальство не приказувало вам винищувати тих 16 сімей, це вже безпосередньо ваша робота.

— Я ж виконую накази і все! Зрозуміло?

— Ви вершите судьби людей, — жити їм чи не жити і кому саме. Ви вбиваєте дітей. Розумієте, що це значить, вбивати дітей? — з обуренням сказав я і, не прощаючись, вийшов.

Довго я думав про ту страшну трагедію. Мені ввижалися останні хвилини тих нещасних матерів і їх маленьких дітей. Мені здавалося, що я чую їх останній стогін, їх передсмертний докір. На душі було важко, важко і чорно. Незабаром, десь через декілька днів до мене прискакав на коні зв'язківець із листом від крайового референта Безпеки Митли. Митла велить мені з'явитись у село Б…[17] на восьму годину ранку. Від Замлич до Б… було всього 5–6 кілометрів.

На вході до Б… на мосту мене зупинила застава із куреня Острізького і роззброїла. Дижурний — хорунжий Ткачук допитавши мене, хто я і до кого, та прочитавши листа від Митли, швидко розпорядився повернути мені пістоль і сам відпровадив мене на ту домівку, де знаходився Митла. Разом з Митлою були ще: обласний провідник Крилач, суспільно-політичний референт Арсень, редактор Кузьменко і декілька чоловіків трохи нижчої ранґи. Мене там зустріли по-дружньому, дуже привітно. Митла сказав: