За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— А ти, хіба ж робив зло? — стривожено запитала Катруся, не спускаючи з мене своїх великих, сповнених сльозами голубих очей.

— Не знаю, Катрусю, може я і роблю зло, — задумано і тихо відповів я.

— Так ти ж, краще всіх, знаєш чого хочеш і що робиш, ти ж найкращий зразок для нас усіх і раптом таке говориш! — з явним жалем сказала Катруся.

Я стояв, дивився у вікно і думав тяжку думу про свою бувшу машиністку і взагалі про людську долю.

— Чого ти такий став, чого мовчиш і десь дивишся якимись неприсутніми очима немов би у якусь незбагненну безодню? — стривожено сказала Катруся і торкнула мене за плече, немов би хотіла упевнитись чи я живий.

— Так, це правда, зараз я дивлюся у невловиму безодню, ті невловимі безодні є скрізь і всюди, і ніхто не знає, коли хто у неї попаде, — таким же самим позачасовим і «причинним» тоном сказав я.

— 3 тобою, котику, щось сталося. Мені страшно робиться дивитися на тебе, — схвильовано сказала Катруся.

— Сталося, із всіма щось стається, тільки не в одну пору, — продовжував я.

— А що саме сталося? Скажи! Що? — благально допитувалася Катруся.

— Не треба, Катрусю, все знати тобі, так буде краще, — відповів я.

— То скажи хоча — де ти оце був? — таким же самим тоном запитала Катруся.

— Я був у Крайовій Службі Безпеки, — сказав я.

— А… Он воно що!! І тобі щось загрожує? — стривожено запитала Катруся.

— Їх фах — це завжди і всім загрожувати і одночасно доводити всім і самим собі про те, що вони всіх захищають, що коли б не вони, то взагалі на світі й життя зупинилося б.

— Але ж і насправді, без них не можна бути? — допитливо запитала Катруся.

— Без них не може обійтися ані один народ, але ті, що самовіддано борються за волю, за незалежність, за добро і правду, повинні б без них обійтися. Вони із всіми своїми діями ляжуть чорною плямою на весь цей визвольний рух. Вони заплямують чисту і святу кров, пролиту за волю і незалежність найкращими людьми, такими як Славко Гарасименко, — з болем у серці сказав я.

— Бачиш, як то воно є, ми, жінки, і більшість мужчин полягаємо все на віру. Кажуть нам, що їх треба, що без цього не можна, що того добро справи вимагає, і ми віримо в те, і нам легше, ми ніби й ні за що не відповідаємо, а таким як ти, гірше і важче, ніж нам. Ви невилікувальні аналітики, ви все зважуєте на своїх аналітичних вагах, міряєте, роздумуєте, за все берете самі на себе відповідальність і мучитесь. Нащо це все, кому воно потрібне? Та й що ж в них кращого є? — запитала Катруся.