Мир хатам, війна палацам
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4231-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Мир хатам, війна палацам». Краткое содержание книги:
А Центральна Рада — орган самовладдя, який проголосив, що виповідає всі історичні прагнення українського народу, — утворилась лише півтора місяця тому, сімнадцятого березня, після молебня в Святій Софії, стараннями партії українських кадетів, що мала назву «Товариство українських поступовців». Партія ця мала разом двадцять п'ять членів — поважних і статечних інтелігентів–лібератів — і всі вони поспіль, як фундатори, і ввійшли до складу Центральної Ради. Всі інші партії на Україні, які мали в назві своїй неодмінний префікс «укр», як–от — українські соціал–демократи, українські соціалісти–революціонери, українські соціал–федералісти, українські націонал–революціонери та українські самостійники, — виділили на цю потребу своїх представників на паритетних засновах. Надіслали до Центральної Ради своїх послів і українські губернії та Ради депутатів великих міст. Крім того — в ім'я вищої справедливості, тобто забезпечення інтересів неукраїнських партій, — до складу Центральної Ради ввійшли також російські соціал–демократи, меншовики, російські соціалісти–революціонери, російські трудовики, польські соціалісти, польські націоналісти, єврейські бундівці, єврейські сіоністи та інші, а також — три попи, два ксьондзи і один рабин.
Таким от чином і трапилося, що персональний склад Центральної Ради — в його частині без неодмінного префікса «укр» — раптом переважив елемент український. З цього й почалася біда, — цим і сушив собі зараз голову голова Центральної Ради.
Як же за такого стану встояти на ногах? Як здійснити політичну програму, яка б була національно–українською, а партійно–кадетською? Яким способом гарантувати ствердження української державності, щоб була вона, по–перше, державністю, по–друге, — українською, а головне, — відповідала прагненням і потребам національної еліти, тобто кіл національно–свідомих, поміркованих, статечних, маєтних на своїй рідній землі? Бо тільки ця частина нації, вважав професор Грушевський, є «сіль землі», тобто — здатна й спроможна стати основою держави, а не якісь там гольтіпаки та перебенді — без нічого святого в душі, крім мрії про шматок хліба, і вже, певна річ, не якісь там перевертні чи зайди–чужинці.
От чим був заклопотаний зараз голова Центральної Ради. От чому він одривався думками від своєї невідкладної праці. Адже речником національної еліти і солі рідної землі вважав саме себе професор української історії Грушевський.
Грушевський дожував бороду — він починав жувати з кінця і потроху доходив аж до основи, підтягаючи підборіддя до рота, — тоді розпустив її широко, майнув величезними стріхатими бровами, поправив пенсне на носі — і подзвонив.
2
Ту ж мить двері прочинились, і поріг переступила дівчина.
І це була дівчина неповторної вроди.
Чорне, двома крилами крука розкинуте на два боки волосся було в неї з потилиці коротко підстрижене під німецьку «бубікопф», але підбите спереду, над білим мармуровим лобом, невеличким задьористим чубчиком. Такі ж чорні, шнурком витягнуті брови відтіняли це античне чоло знизу, і з–під них, прикриті густими й неправдоподібно довгими, одначе зовсім натуральними віями, миттю блискали і зразу ж меркли — щоб за мить знову блиснути і знову померкнути — двійко швидких, гострих, але заразом і томних очей. Маленьке, але міцне та круте — вольове підборіддя завершувало цей чарівний образ бездоганним овалом матових щік. І посаджена ця виточена голівка була на в міру довгу і в міру тонку шию — гордовитим, сповненим краси і гідності рухом.
Така неземна або, вірніше, — саме земна дівоча краса сама по собі була вища від усяких похвал, але ще яскравішою виглядала вона проти потворності довгобородого карлика перед нею. Дід Грушевський і справді був кап у кап пушкінський Чорномор — «твой оскорбитель, волшебник страшный Черномор, красавиц давний похититель, полночных обитатель гор». Він мав такий же гулястий череп, такий же був присадкуватий та клишоногий.
Зодягнута дівчина була у військовий мундир — сіро–зелений австрійський френч, на ногах мала високі шнуровані гонведські бутси, і тільки коліна їй прикривали не рейтузи чи галіфе, а жіноцька, такого ж сукна, що й френч, коротка спідниця.
Справді, таку «Людмилу» ризиковано було б залишити наодинці зі сластолюбним Чорномором, коли б це справді був Чорномор, а не професор Грушевський, та ще коли б земна красуня не гидувала б взагалі мужською статтю, бувши лідером київського, а перед тим — львівського, а ще перед тим — віденського клубу амазонок–чоловіко–ненависниць.