Мир хатам, війна палацам
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4231-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Мир хатам, війна палацам». Краткое содержание книги:
На столі перед професором лежала купа друкарських гранок–шпальт: професор готував для перевидання скорочений курс своєї наукової праці. Це мала бути «Коротка ілюстрована історія України». Потреба в такому виданні була зовсім невідкладна: в годину визволення кожний син нації повинен знати минуле своєї країни, але ж не міг кожнісінький перечитати десять тисяч сторінок!..
На стінах кімнати око могло примітити тільки одну скромну окрасу. Над кріслом, осіняючи того, хто в ньому сидить, висіла невеличка рамка, на кшталт футляра для окладних ікон. Але ікони в футлярі не було. На білому муарі там схрещено два невеличкі прапорці — малиновий і жовто–блакитний, над ними — викарбуваний з латуні невеличкий тризуб, а під ними — на бронзовому щитку з голубою емаллю — контур лева, що спинається на скелю.
Лев, що спинається на скелю, тризуб та малиновий і жовто–блакитний прапори, — все то були історичні емблеми української державності, тільки професор української історії Грушевський ще остаточно не вирішив, на котрій же з них спинитись для встановлення державного герба України тепер, коли зайшла–таки справа про утворення держави.
Більше в кімнаті нічого не було.
І був це не домашній кабінет професора — в його власній оселі на Паньківській вулиці, а був це кабінет у приміщенні «Педагогічного музею» — по Володимирській, 57, де примістилася тепер українська Центральна Рада.
Бо головою Центральної Ради і був якраз професор Грушевський.
І сидів він зараз у кабінеті сам — замислений та заклопотаний.
Власне, настрій у професора був чудовий, піднесений настрій.
Національне волевиявлення навесні тисяча дев'ятсот сімнадцятого року вибухло раптом таким огнедишним вулканом, що годі було й сподіватися десять років, рік, навіть місяць тому. Тридцять мільйонів українців — віками дискримінованих, знеособлених, денаціоналізованих — що й українцями не мали себе називати, бо за це треба було йти на каторгу, в тюрму, — тепер, після Лютневої революції, признали себе синами своєї нації. Непогана запорука тому, що нація таки відродиться: поширяться національні організації, конденсується національна економіка — ствердиться і сама національна державність!
Ні, що не кажіть, а підстави для доброго гумору були в професора Грушевського неабиякі!
І справ у голови Центральної Ради під таку пору було, звісно, до біса; ще більше виникало різних запитань, — і всі справи треба було вирішити, а на всі запитання дати відповідь. І вирішувати та відповідати треба було перед лицем історії.
Правда, взаємини Грушевського з історією були свійські: історію України він написав своєю власною рукою.
Але тепер — претендуючи стати на чолі історичного процесу на Україні — історію треба було вже — не писати в минулому, а — робити в сучасному, і це було трудніше, ніж писати.
Тим–то професор історії Грушевський — відомий ерудит, знавець джерел, своя людина в кожному історичному архіві, видатний авторитет поміж істориків цілого слов'янського світу, — ставши головою Центральної Ради, що віднедавна наважилась прийняти на себе місію динамічного творення сучасного України, — і замислився зараз тяжко та жував свою бороду.
Жувати бороду — то була загальновідома професорова звичка. Саме за цю звичку вулична малеча з Паньківської дражнила його «дід–бородоїд». А кияни дорослі — «Чорномором», бо тільки пушкінський, з «Руслана і Людмили», лихий чарівник Чорномор міг би змагатися з професором Грушевським на довжину борід. Втім, прозивали Грушевського «гадким чорномором» і його політичні опоненти з партії російських кадетів, — за те, що, всупереч їх програмі завоювання чорноморських проток, Дарданелл та Босфору, для потреб Російської імперії, він домагався приєднання всього чорноморського узбережжя виключно до України, а саме Чорне море іменував не інакше, як — «Українське море».