Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Знайдеш.
— Де ж вона?
— У місті Мирославі.
— Ви знаєте її? Чия вона?
— Племінниця єпископа Мелхиседека. Їдьмо з нами туди.
— Я тут на службі, при цій вежі.
— Ти ж казав про якусь для панни небезпеку?
І Пилип-з-Конопель, проймаючись довір’ям до Козака Мамая, заговорив:
— Простуючи на Україну, вже в Варшаві, за три останні роки тричі шарпаній полками шведів, у храмі Святого Яна, я випадком підслухав тиху мову двох домініканців, і аж волосся стало сторч від того, що я вчув… бо ж вони говорили про долю тої ж панни, яку їй проклятущі круки готували в Римі.
— Розмова йшла саме про неї? — спитав Мамай, повівши вусом на дерев’яний образок, що його так і тримав на колінах Пилип.
— Я так подумав… мені здалося, що про неї. Я ж тоді, в порту, ще в Амстердамі, чув, як сивий пан назвав її, прощаючись: Кармела…
— А в Варшаві?
— Теж говорили про Кармелу.
— А таку саму дівчину, що живе в Мирославі, — з полегшенням зітхнув Козак Мамай, — архієрейську небогу звуть Яриною.
— Не вона?! — і Пилип-з-Конопель аж вус кучерявий з досади прикусив.
— Але ж… оцей портрет! — неначе сам до себе прошепотів Козак Мамай. — То, ти кажеш, Кармела?
— Еге ж, Кармела Подолянка.
Мамай аж скрикнув:
— Подолянка?! — І він схопив за руку Сганареля, що вже хотів був бережно вгорнути в клапоть шовку й той пречудовий образок. — Стривай, стривай! Вони її тримали там, католицькі собаки, небогу нашого православного єпископа, батька й матір її вбивши, а дівку, викравши, тримали десь по кляшторах домініканських і, видно, там її й перехрестили на Кармелу… А ке сюди! — І він схилився до пригаслого багаття, підкинув до вогню сухої ковили, зітхнув, дмухнув, посипав трохи порохом із турячого рога, що висів при поясі, і вогнище зненацька спалахнуло, лизнуло наче в саме небо, і на яку хвилину, хто там був, побачили в руках у Мамая чудовий образок якоїсь панни, писаний на дубовій табличці, од претовстого шару фарби аж ніби шкарубкий на дотик, аж ніби теплий — чи то від близького багаття, а чи від тепла, яким сяяли живі розумні очі прекрасної незнайомки.
То була гожа українська дівчина. Літ шістнадцяти.
В убрáнні подолянки: в мережаній сорочці, вишиваній чорною заполоччю, в керсетці, в намисті, з косою на грудях білявою, з бровою колесом, з чорними очима шаломпáлом, що дивились, як здавалось Михайликові, саме на нього — пильно, з чеканням чогось давно забутого, але знайомого, жаданого навіть, і серце в Михайлика солодко тьохнуло чи від її погляду, чи від нездоланного впливу щирого в своїй геніальній простоті мистецтва, коли думки та настрої митця стають нараз твоїми настроями, мислями та почуттями, коли складний душевний світ людини, яку показує художник, світ почуттів, ума, любові, боротьби, страждання розкривається перед нами, як глибокий і дзвінкий колодязь, що в ньому купається сонце.
Козак Мамай, сам до малювання маючи кебету, за короткі хвилини, поки буяли розкошлані порохом пелехи полум’я, встиг на вільно виписаному образку тієї українки без похибки визнати руку якогось великого й своєрідного живописця, котрого, як Мамаєві вже сказав Філіпп, на всьому широкому світі знали під іменням Рембрандта ван Рейна.
Портрет Ярини Подолянки він писав так, той людяний майстер, сміливо використовуючи всі доступні йому найтонші, найбагатші ефекти світлотіні, що треба було дивитись на поличчя з відстані, але серед темної степової ночі, в хисткому відблиску багаття люди й зблизька сприйняли саме те, чого всім своїм хистом домагався щиросердий маляр, та й був це в усій первозданній, первісній, чародійній красі його, в авторській недоторканності свіжий живопис самого Рембрандта, а не ті, вже потемнілі барви на полотнах і дошках, десятки разів одновлюваних і підмальовуваних байдужими руками реставраторів, які ми з вами, читачу, вважаємо за щастя бачити в музеях тепер.
Козака Мамая, крім настрою, крім інтелекту, крім сили духу геніального маляра, вразило за ті куці хвилини просвітку біля нічного багаття ще й вільне вигравання колориту, упевнений мазок повним пензлем, не знане доти вміння, як тоді казали учні самого Рембрандта, «весело класти фарбу, не дбаючи про рівність і блиск», дивувався Мамай і з характеру фарб імпасто, тобто фарб вельми в’язких, важких, густих, що лягали на дошку товстим шаром, наче тісто, з виткими борозенками від пензля, виразно опуклими на дотик.
Всі ці мислі промайнули невиразно й зовсім не цими словами, бо ж не вчився Козак ніде малярського мистецтва, але його враження від портрета Кармели Подолянки складалось саме так.