Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Полум’я погасло так само нагло, як і спалахнуло від кинутої в багаття дрібки пороху а чи від якоїсь там чаклунської штуки Мамая, і стало враз темніше, ніж було до спалаху, а може, потемніло в очах від того дива дивного, з яким носився, шукаючи своєї панни, Пилип-з-Конопель.

Тонісінька багряна штаба ще жевріла на обрії, де зникло сонце, а Пилип-з-Конопель, навпомацки вгорнувши книги й той образок, заховав усе в тороки і, спотикаючись об кротові купини, бéзбач подався до хвигури, де давно вже зайшла його пора чатувати.

Старий Гордієнко сказав йому вслід:

— Неспокійно сьогодні чомусь на душі.

— Еге ж… — на ці слова відповідаючи чи, може, на якісь мислі свої, пробурчав Козак Мамай.

— Пильнуй, Пилипе, — по-материнському сказала вслід Явдоха, а Філіпп згадав Руан і свою сиву маму.

— Я, Пилипе, з тобою, — раптом попросився, ще під владою чарівного видіння перебуваючи, простодушний коваль.

— Ходім, — озвався вже десь із темряви Пилип-з-Конопель.

Михайлик кинувся за ним.

А від синка, як завше, не відстала й мама.

— Я сам, мамо, я сам, — звично мовив Михайлик, бо ж йому хотілося з тим французом розмови парубоцької, кортіло розпитати про ту панну, але неня була невблаганна і, взявши свого хлопчика за руку, не відставала від нього в тій теменній темряві.

А Михайлик спитав:

— Чи ж він живий?

— Це хто?

— Художник.

— Шукав його… живий десь, кажуть. Але де? — І Сганарель почав розповідати про вигнаного з дому геніального живописця, про свої марні пошуки в трущобах Амстердама, про сморід, і брудоту, і силенну силу квітів на вулицях голландської столиці…

Вони стояли втрьох на горбі, під хвигурою, мама й два сини, за руки тримавшись у тьмі.

Держались за руки й дивились на захід, на далеченну багряну штабу, яка ставала тонша й тонша, але не простигала, немовби її щойно в небесній кузні вихопили з горна й поклали на ковадло — десь там, де злягаються небо й земля на подружньому ложі, — і вже десь там зненацька вдарили по тій штабі, бо полетіли іскри й розсипались зірками по всьому куполу небес.

Неня й Михайлик дивились на гру світла заходового.

Поривав туди очі й Пилип.

Бо ж десь там, на заході, в Нормандії, в Руані, була і його неня, яку він пригадав саме в ту мить.

Там десь жила його далека батьківщина, що поворот до неї був йому заказаний.

Він аж заплющився, подумавши про свій Париж.

Ось лілові марева Сени…

Новісінька церква Сорбонни, що біля неї жив, поки вчився в Парижі…

Одна шалена дівчина, котра йому заморочила голову, тоді ще… давно… до хвилинної зустрічі з Кармелою…

І раптом її погляд блиснув, сяйнув перед ним…

І раптом страшно закричав Михайлик:

— Вогонь! Вогонь!