Птахи та інші оповідання
- Автор: дю Морье Дафна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4292-0
- Переводчик: Н. Михаловська
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Птахи та інші оповідання». Краткое содержание книги:
Мені захотілося відійти від розбитого літака та запалих облич моїх супутників; я хотів забути згайновані роки. Чого б я не дав, щоб знову стати молодим, юнаком, що, не переймаючись наслідками, рушає в гори і піднімається до слави. Я знав, яке це відчуття — підійматися на найвищі вершини. Повітря гостріше й холодніше, тиша глибша. Дивно пекучий лід, пронизливе сонячне проміння і та мить, коли серце пропускає удар, якщо нога, послизнувшись на вузькому виступі, шукає безпеки; руки вчеплені за мотузку.
Я знизу дивився на них — на гори, які я любив, — і почував себе зрадником. Я зрадив їх заради низин, комфорту, легкості, безпеки. Коли рятувальники доберуться до мене і до моїх супутників, я надолужу згайнований час. Ніщо не змушувало мене поквапом повертатися до Штатів. Я міг би взяти відпустку — тут, у Європі, — та знову піти в гори. Куплю належний одяг, спорядження, візьмусь за це. Вирішив — і почувався легким, безтурботним. Здавалося, ніщо більше не має значення. Я повернувся до свого гуртка людей, які тулилися біля літака, та сміявся і жартував кілька наступних годин.
Допомога прийшла вже назавтра. Ми впевнились у порятунку, побачивши на світанку за сотні футів над нами літак. Пошукова група складалася зі справжніх альпіністів і провідників — це були хлопці прості, грубуваті, але симпатичні. Принесли одяг, речі та їжу для нас і, як зізналися, були вражені, що все це згодилося. Думали, що не застануть жодного з нас живим.
Допомогли нам зробити кілька легких переходів у долину, тож ми зійшли туди вже наступного дня. Уночі стали табором на північній стороні великого гірського пасма, яке нам, з нашого розбитого літака, здавалося таким далеким і недоступним. На світанку виступили знову, в чудовий ясний день, і вся долина нижче нашого табору постала перед нашими очима. На схід від нас гори ставали прямовисними і, наскільки я міг судити, непрохідними, аж до засніженої вершини чи, можливо, двох, які проколювали сліпуче небо, наче суглоби пальців стиснутої долоні.
Як тільки ми почали спускатися, я сказав старшому в групі рятівників:
— Колись, замолоду, я часто ходив у гори. Але цього краю зовсім не знаю. Багато експедицій приходить сюди?
Він похитав головою. Сказав, що умови важкі. Він сам і його товариші не місцеві. Люди у східній долині темні й відсталі, для туристів та мандрівників тут мало що є. Якщо я хочу підійматися, він може забрати мене в інші місця, там я матиму добрий спорт. Хоча зараз надто пізня пора року для гірських походів.
Я далі дивився на той східний хребет, далекий і дивно красивий.
— Як називають, — спитав я, — ті два піки на сході?
— Монте-Верита, — відповів він.
Тепер я знав, що повернуло мене до Європи.
Я попрощався зі своїми супутниками в маленькому містечку, миль за двадцять від місця, де розбився літак. Їх повезли до найближчої залізниці, до цивілізації. Я відстав. Забронював номер у невеличкому готелі й залишив там свій багаж. Придбав міцні черевики, бриджі, шкіряну куртку і пару сорочок. А тоді повернувся до міста спиною і рушив у гори.
Як і казав мені провідник, було вже надто пізно для гірських походів. Але я чомусь не переймався цим. Був сам і знову в горах. Я забув, якою цілющою може бути самотність. Давня сила повернулася до моїх ніг та легень, часточки холодного повітря пронизали мене всього. Попри мої п’ятдесят п’ять, я міг би кричати від захвату. Зникли метушня та напруження, клопітлива багатомільйонна колотнеча; щезли вогні та нудотні міські запахи. Божевіллям було так довго це терпіти.
У такому збудженому настрої я дістався долини біля східного підніжжя Монте-Верити. Вона не надто змінилася, якщо порівнювати з Вікторовим описом багато років тому, ще до війни. Містечко було мале і примітивне, мешканці тупі й вперті. Була там якась груба подоба заїзду — надто пишно було б називати цей заклад готелем, — де я планував переночувати.
Прийняли мене байдуже, хоча і без нечемності. Після вечері я запитав, чи прохідна ще дорога до вершини Монте-Верити. Мій інформатор за своєю барною стійкою — це був бар і кафе водночас, а я там їв, бувши єдиним відвідувачем, — дивився на мене без жодного інтересу, попиваючи вино, яке я йому поставив.