Чвара королів

— Перепрошую вашу милість? Знак дому Таргарієн — триголовий дракон, черлений на чорному.

— Це я знаю. Але ж на світі не буває триголових драконів.

— Три голови — то Аегон та дві його сестри.

— Візенья та Раеніс, — згадала Дані. — Я похожу від Аегона та Раеніс через їхнього сина Аеніса та онука Джаяхаериса.

— З синіх губ — чорна брехня. Хіба не так казав вам Цзаро? Чого ви переймаєтеся белькотінням ворожбитів? Вони ж хотіли тільки висмоктати з вас життя — тепер ви самі знаєте.

— Може, й так, — мовила вона неохоче. — Та все ж я побачила багато різного…

— Мерця на носі корабля, блакитну троянду, кривавий бенкет… що воно все означає, халісі? Ви казали про якогось мартоплясового дракона. Хто це, перепрошую, такий?

— Полотняний дракон на тичках, — пояснила Дані. — Мартопляси показують з ним вистави, щоб звитяжцям було з ким битися.

Пан Джораг похмуро скривився.

Але Дані не вгамовувалася.

— Він має пісню льоду та вогню, сказав мій брат. Я певна, що то був мій брат. Але не Візерис, а Раегар. Він мав арфу зі срібними струнами.

Пан Джораг насупився ще сильніше, аж брови зійшлися разом.

— Так, принц Раегар грав на такій арфі, — зізнався він. — То ви його бачили?

Дані кивнула.

— Там була жінка у ліжку з дитям під грудьми. Брат казав, що то обіцяний принц, і звелів назвати його Аегоном.

— Принц Аегон був спадкоємцем Раегара, його сином від Елії Дорнійської, — відповів пан Джораг. — Але якщо він — «обіцяний принц», то його обіцянка загинула разом з ним, коли Ланістери розтрощили йому черепа об стіну.

— Пам’ятаю, — сумно мовила Дані. — Доньку Раегара, маленьку принцесу, теж убили. Її звали Раеніс — так само, як сестру Аегона. Візеньї, щоправда, не було. Але Раегар сам сказав, що дракон має три голови. Що то за пісня льоду та вогню?

— Я про таку не чув.

— Я пішла до ворожбитів з надією на відповіді, а вони лишили мене з сотнею нових питань.

До того часу на вулицях знову з’явилися люди.

— Дорогу! — закричав Агго, а Джохого підозріло принюхався до повітря.

— Чую, халісі, — мовив він. — Чую отруйну воду.

Дотракійці не вірили морю і всьому, що ним пересувалося. Вода, яку не можуть пити коні — такої води вони не хотіли й краплі. «Хай призвичаюються», вирішила Дані. «Я долала їхнє море з халом Дрого. Хай тепер долають моє.»

Карф був одним з найбільших у світі портів; його велетенська відгороджена гавань буяла кольорами, гармидером та дивними пахощами. Винні льохи, комори та гральні кишла вишикувалися вздовж вулиць біч-обіч з дешевими бурдеями та храмами чудернацьких богів. Гаманорізи, горлорізи, чароторговці, міняйли мішалися з натовпом. Берег являв із себе один величезний базар, де продавали та купували вдень і вночі, де всякий крам віддавали за малу частку того, що він коштував у місті, аби тільки покупець не питав, звідки той узявся. Сиві старі баби торгували солодкою запашною водою та козячим молоком з обливних глиняних глеків, причеплених до горбатих спин. Жеглярі з півсотні країн блукали рядами між яток та крамниць, сьорбали гострі міцні наливки, жартували один до одного химерними мовами. У повітрі літали пахощі солі та смаженої риби, гарячої смоли та меду, запашних курінь, олії та чоловічого сімені.