Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
— Лицар моєї Королевогвардії, — узяла його під руку Дані. — Вірний друг і добрий радник.
Вона уважно вивчила Арстанове обличчя. Воно виказувало велику гідність та спокійну певну силу, яка Дані сподобалася.
— Підведіться, Арстане Білобороде. Вітаю і вас, Могутній Бельвасе. Пана Джорага ви вже знаєте. Ко Агго та ко Джохого — кров моєї крові. Вони перетнули разом зі мною червону пустелю і бачили, як народилися мої дракони.
— Конятники, — вишкірився Бельвас на всі зуби. — Бельвас убив багацько конятників у бійцівських ямах. Вони теленькають, коли помирають.
Арах Агго стрибнув йому до руки.
— Не траплялося мені досі різати таких жирних бурих паців. Бельвас буде перший.
— Вклади клинок до піхв, кров моєї крові, — наказала Дані, — бо цей чоловік прийшов служити мені. А ви, Бельвасе, майте належну повагу до моїх людей, бо інакше залишите мою службу раніше, ніж гадали, і зі шрамами, яких досі не мали.
Щербатий вишкір зник з широкого та круглого брунатного обличчя і змінився на криву збентежену усмішку. Бельвасові, схоже, не часто доводилося чути погрози, а надто від дівчини, втричі меншої за нього.
Дані подарувала йому посмішку, щоб пом’якшити жало свого докору.
— А тепер скажіть-но мені: чого хоче магістрат Іліріо? Задля чого він прислав вас сюди аж із Пентосу?
— Задля драконів, — буркнув Бельвас, — і дівчини, яка вміє їх робити. Він хоче вас.
— Шановний Бельвас каже правду, ваша милосте, — погодився Арстан. — Ми маємо наказ знайти вас і привезти назад до Пентосу. Семицарство чекає на вас. Роберт Узурпатор помер, його держава спливає кров’ю. Коли ми вирушали з Пентосу, в ній було чотири королі, але жоден не міг подарувати країні ані краплі порядку і справедливості.
Радість розквітла в Даніному серці, та на обличчі вона нічого не показала.
— Я маю трьох драконів, — мовила вона, — більше сотні людей у своєму халазарі, а з ними ще майно та коней.
— Байдуже, — загув Бельвас. — Ми заберемо все. Товстун винайняв три кораблі для малої сріблястої королеви.
— Саме так, ваша милосте, — погодився Арстан Білобород. — Великого коча «Садулеон» припнуто у кінці пришибу, а за хвилерізом кинули котви галери «Літнє сонце» та «Гострий язик».
«Три голови має дракон», подумала Дані, зважуючи кожне слово.
— Я накажу своїм людям готуватися негайно. Але кораблі, що відвезуть мене додому, мусять мати інші імена.
— Як накажете, — відповів Арстан. — Які ж саме?
— Вхагар, — відповіла Даянерис. — Мераксес. Балеріон. Напишіть ці імена, Арстане, на боках кораблів золотими літерами у три стопи заввишки. Хай кожна людина, яка їх побачить, знає, що дракони повернулися.
Ар’я X
Голови вмочили в смолу, щоб повільніше гнили. Кожного ранку, коли Ар’я йшла до криниці по свіжу воду для вмивання Рузові Болтону, вона мусила проходити повз них. Обличчя дивилися назовні замку, і Ар’я їх не бачила, та полюбляла вдавати, що одне з них — Джофріне. Ар’я уявляла собі так і сяк, як його гарненьке личко виглядало б у смолі. «Якби я була гавою, то видзьобала б йому оті дурні товсті губи, які він завжди закопилював.»
Та й без неї головам не бракувало пташиної уваги. Гайворони-трупоїди кружляли над брамною баштою немилосердною чорною хмарою, сварилися на мурах за кожне око, верещали та каркали одне на одне і злітали в повітря, коли мимо проходив вартовий. Інколи до учти приєднувалися маестерські круки, що з’являлися, ляпаючи великими крилами, з крукарні у вежі. Коли налітали круки, гайворони порскали хто куди, але щойно більші птахи поверталися до себе, як дрібнота знову займала своє місце.
«Цікаво, чи пам’ятають круки маестра Тотмура?», спитала себе Ар’я. «Чи сумують за ним? Коли каркають, чи не дивуються, що він не відповідає?» Можливо, мертві вміють говорити з птахами таємною мовою, якої не чує ніхто з живих.
Тотмура поклали під сокиру за те, що він надіслав птахів до Кастерлі-на-Скелі та Король-Берега у ніч падіння Гаренголу. Зброяра Лукана стратили за те, що кував зброю для Ланістерів. Матусю Гару — за те, що звеліла челяді пані Вент служити їм. Управителя — за те, що віддав князеві Тайвину ключі до скарбниці. Кухаря пожаліли — дехто казав, за те, що він зварив кунячу юшку. Але для П’янкої Пії та інших жінок, що причаровували ланістерівських вояків своїми принадами, поставили колодки у середньому дворі біля ведмежої ями. Жінок роздягнули голяка, виголили їм голови і забили в ті колодки для задоволення будь-якого вояка, що їх забажає.