![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Ви божевільний, — сказав Тенп замість привітання, — така зухвалість…
— Так я зухвалий, чи божевільний? — спитав ельберієць, — добродію Хельме, сідайте на лаву. Не стовбичте переді мною, це привертає увагу.
- І те і інше, — мовив писар, — вас же і досі розшукують по всім дорогам. Принц Літтон в гніві, він відправив управителя до свого маєтку пасти свиней.
— На вас нічого не окошилося? — спитав Вогнедан аж ніяк не співчутливо, — у мене не було вибору, шановний.
— Я ж вільнонайманий, — сказав Тенп, — принц навіть не звільнив мене. Але я здогадався, що ви не кинетеся тікати куди очі дивляться. Особливо, коли побачив, що не вистачає пер і пергаміну.
— То ви шукали мене навмисне? — примружився Вогнедан
— Ні, - мовив Тенп, — звісно ні… Якби я захотів вас знайти, мені достатньо було б обійти шинки Моани. І послати погоню по сліду. Я тут випадково — принц послав мене до одного дворянина за старовинним примірником Святого Письма лугербської роботи. Цей дворянин збіднів і тому продає цю річ.
— О, ну якщо так, — сказав Вогнедан, — тоді маю надію, що ми з вами зостанемося добрими приятелями. Зрештою, ви натерпілися того, що і я, і тому…
— Ви праві, - пробурмотів Тенп, — я теж був рабом… Взяття Гроси, мого рідного міста… Це було жахливо…
— Я можу уявити, — справжнє співчуття забриніло в голосі Повелителя, — ви, напевне, втратили рідних…
— Я багато чого втратив, — зітхнув Тенп, — в стольному місті Гросі я був не останньою особою. Але це було так давно, що навіть спогади стали попелом. Я можу спитати вас, для чого ви боретесь? Адже вже нічого не повернеш. Імперія перемеле і ваші краї, як перемолола Гросату…
— О, Ельбер стане кременем на будь-яких жорнах, — мовив Вогнедан, — і жорна розкришаться в пилюку. А я є його душею, і тому мушу боротися. Якщо помре моє тіло — душею Ельберу стане мій син. Але якщо помре мій дух — це стане вироком для мого Краю.
— Я чую жахливі речі, - сказав писар, поїжившись, — в «Повчаннях Святого Старця» сказано, що дух неба є Богом, і дух землі є Богом. І Богом є дух неба і землі… Ви говорите страшну єресь, колишній володарю. Навіть імператори цього світу приймають від Єдиного помазання, себто благословення. Але не дух…
— Ви часом не були священиком? — спитав Вогнедан втомлено. Він не мав нині настрою для богословських балачок.
— Ні, - мовив Тенп, — священиком я не був. Я небіж кертага Гросати. Кертаг був володарем нашої країни, а отже — рівним вам.
— О, біда не щадить ні людність, ні вельмож, — зітхнув Вогнедан, — але ж боротися завжди є можливість. Або, принаймні, знайти який-то вихід. Я не зміг би служити моанцям, навіть, якщо б вони самі зняли з мене кайдани.
— Отже, твердість мого духу поступається вашому, — мовив колишній вельможа з Гросати, — я задоволений своїм нинішнім життям, бо позбувся гіршої долі. Гаразд… Я зараз піду… Може трохи вип’ємо за зустріч? У мене з собою є баклажка з вином з ваших країв, воно почало з’являтися в Моані…
— О, певно як здобич, — повів плечима Вогнедан, — але хоч краплю минулого на вуста…
Тенп зняв з поясу баклажку і сполоснув горілкою з такої ж баклажки два кухлики, які стояли поруч з Вогнеданом. Часом вдячні замовники пригощали грамотія, і ельберієць робив вигляд, що п’є імператорське зілля.
— Коли я жив у Гросі, - сказав Тенп повільно, — мій дядько, правитель, дуже часто замовляв чорногорські вина вашим купцям. Це вино… Його любила моя дружина… Коли ми брали шлюб, то налили його до чар… Я витратив останні гроші на ці кілька ковтків минулого. Вона загинула, моя Анрена…. Того дня, коли моанці взяли Гросу…
Вогнедан прийняв з рук Тенпа кухлика. Крізь запах моанського зілля поволі просочувався запах спогадів…
Холодні вітри дули тоді з чорногорських верхів, змушуючи здригатися віконниці, в яких ледь дзвеніло данадільське скло. І мелодійним дзвоном відповідала вітру у спочивальні молодого подружжя гілка з золотим листям, котра стояла на коминку навпроти їхнього ложа…
Гілку він відніс до скарбниці… Точну копію гілки сріблястого клена… Виріб ельберійського майстра по золоту…
Він тоді розмістив по гарненьким глечикам зоряниці та кленову гілку, справжню кленову гілку, позоставивши чудовий, але неживий виріб дзвеніти на комині… А потім накинув на столика свіжу скатертину, виклав на таріль з зображеним на ній заморським птахом цукати і поставив поруч невеличку пляшечку старого росавського.