Вогнедан, Повелитель… [uk]

Чоловічок теж був давнім знайомим ельберійця. Його звали Хельм Тенп, і він був товмачем моанського посланництва, яке відвідало Боговладу ще за життя Святослава, а також вільновідпущеником воєводи Ріміна. Принцу він служив уже кілька років, перекладаючи йому книги з чужоземних мов.

Віднині Вогнедан спілкувався тільки з ним. Спокусі помитися і змінити рабський одяг на пристойну одежину, ельберієць таки уліг, але з Літтоном майже не говорив, хоча той щиро каявся в своїй нестриманості. Нашийника з Вогнедана так і не зняли, хоча прикутим до стіни в своїй новій в’язниці він побув лише кілька днів. За наказом Літтона його відвели в кузню, де від нашийника відчепили ланцюг, зате на ноги вдягнули тяжкі кайдани, які кріпилися до поясу ременем. Принц, видимо, довго роздумував і винайшов ось таку угоду між бажанням дати бранцю якісь пільги і небажанням його втечі.

Вогнедан міг виходити на задній двір і дихати свіжим повітрям… Дім Літтона, як і всі будинки моанської знаті, мав загорожу з височенних дубових паль. Їхні гостряки нагадували про пережиті жахіття, і ельберієць волів сидіти на ґанку і дивитись просто перед собою на хатинки челяді.

Хельм Тенп був тепер над Вогнеданом старшим. Челяді було оголошено, що принц придбав раба-знавця іноземних мов та книг. Це нікого не здивувало — дивацтва спадкоємця трону були відомі всім.

Вогнедан працював з задоволенням. Власне кажучи, він цього і домагався — бути звичайним рабом, а не привілейованим псом на ланцюгу. Від Хельма він знав, що Літтон скоро відбуде до Астеону, де весь час були якісь заворушення, і саме на той час і призначив втечу.

План його був простим до безумства. Дім Літтона все таки не був в’язницею, і Вогнедана в покоїку не замикали. Чоррін напевне вважав, що закутий в ланцюги бранець ніде не дінеться. Тим більше, що жилося Вогнеданові, як на раба, зовсім не зле. Годували його, як і вільнонайманого Тенпа, з панського столу, до непосильної праці не приставляли — сиди собі перебирай пергаміни. І ніяких там канчуків і покарань. Челядинці шепотілися поміж собою, що гостровухому пощастило — таврованого раба зі списаною канчуками спиною ніколи не приставляли до хатніх робіт.

Вогнедан, коли на ньому міняли залізо, пильно придивлявся до коваля. Це був літній вже моанець, без нашийника — отже не раб, а вільний чи напіввільний челядинець. Ельберієць так і не розібрався до кінця в моанських відмінностях свободи й несвободи.

Підмайстром у коваля був хлопчина віку пажа Птахи. Він роздував міхи, бігав за дорученнями і взагалі робив усе, що наказував батько. Коваль гримав на хлопчиська, але Вогнедан по його очах, і голосу, який часом сповнювався грубуватої ніжності, зрозумів, що перемазаний сажею хлопчак є батьковим улюбленцем.