Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Виходить, що ці марсіани - люди, які знайшли істину?
- Саме так. Вони вміли сполучати науку з релігією, і ті існували поряд, не заперечуючи одна одну, а збагачуючи.
- Це звучить ідеально.
- Так воно й було. Я залюбки показав би вам, як марсіани все це робили.
- Мене чекають люди.
- Це забере не більш як півгодини. Скажіть їм про це, сер.
Капітан якусь мить вагався, потім підвівся і гукнув своїм, щоб вони почекали.
Спендер повів його в марсіанське селище, збудоване з прекрасного прохолодного мармуру. На будинках були широкі фризи з зображеннями красивих тварин та жовторуких символів сонця, статуї чоловіків і жінок, а також схожих на биків тварин та величезних собак з людськими обличчями.
- Ось вам відповідь, капітане.
- Не розумію.
- Марсіани відкрили таємницю життя, спостерігаючи тварин. Тварина не допитується, що таке життя. Вона живе. І живе задля самого життя, втішається ним. Бачите - знову й знову статуї, символи тварин.
- Вони схожі на поганські символи.
- Навпаки, це символи бога, символи життя. Колись давно людина і на Марсі стала занадто мудрою. Та марсіани збагнули, що виживуть лише тоді, коли перестануть домагатися відповіді на одвічне запитання: навіщо жити? Життя, прекрасне життя саме по собі - було відповіддю. Марсіани зрозуміли, що запитання: “Навіщо взагалі жити?” - постає в кульмінаційний період війн та зневіри саме тоді, коли на нього немає відповіді. Але як тільки знову починається поступ цивілізації, а війни припиняються, це запитання під новим кутом зору виявляється безглуздим. Життя стає прекрасним і не викликає суперечок.
- Слухаючи вас, я починаю думати, що марсіани були дуже наївні.
- Лише тоді, коли це мало сенс. Вони облишили спроби все знищити й усе принизити. Вони злили в одне релігію, мистецтво й науку, бо в своїй основі наука - не тільки дослідження чуда, якого нам ніколи не пояснити, а мистецтво - тлумачення цього чуда. Вони ніколи не дозволяли науці придушити естетичне й прекрасне. Адже тут уся справа в тому, як сприймати те чи інше явище. Землянин, наприклад, міркує: “В цій картині кольору насправді не існує. Науковець може довести, що колір - це лише певний порядок розміщення найдрібніших часток певної речовини для відбиття світла. Отож насправді колір не є частиною речі, на яку я зараз дивлюся”. А значно розумніший марсіанин сказав би: “Це гарна картина. Вона - творіння рук і розуму натхненної людини. її ідею й кольори було запозичено з життя. Прекрасна річ”.
Запала мовчанка. Сидячи під гарячим полудневим сонцем, капітан зацікавлено озирнув мовчазне селище, що немовби випромінювало прохолоду.
- Я хотів би жити тут, - озвався він.
- Можете жити, якщо хочете.
- Ви пропонуєте це тільки мені?
- А хіба хтось із ваших підлеглих здатен оцінити всі ці скарби? Вони непоправні циніки, їх уже не перевиховаєш. Нащо вам вертатися до них? Щоб жити так, як живуть “порядні люди”? Щоб купити собі вертоліт, “такий, як у Сміта”? Щоб найкращою музикою для вас стало бряжчання монет? Он там, у внутрішньому дворику вілли, є записи марсіанської музики, зроблені принаймні п’ятдесят тисяч років тому, їх і досі можна програвати. Ви могли б слухати цю музику. Тут є книги. Я вже читаю їх. Ви теж могли б читати.
- Все це дуже привабливо, Спендере.
- Але ви не залишитесь?
- Ні. Дякую за запрошення.
- І ви, звичайно, самі не погодитесь дати мені спокій. Я буду змушений вас повбивати.
- Ви оптиміст.
- Я знаю, за що борюся і нащо живу, тому я сильніший. Зараз у мене є те, що дорівнює релігії. Це вчення, як дихати по-новому. І як лежати на сонці, всотуючи його промені всім тілом. І як слухати музику, як читати книги. А що може дати ваша цивілізація?
Капітан переступив з ноги на ногу і похитав головою.
- Я шкодую, що все так сталося. Дуже шкодую.
- Я теж. Мабуть, краще відвести вас назад, щоб ви могли розпочати наступ.
- Що ж, відведіть.
- Капітане, вас я не вб’ю. Усіх, крім вас.
- Що таке?!
- Я з самого початку вирішив.
- Ну, знаєте...
- Усі, крім вас. Коли вони будуть мертві, може, ви передумаєте.
- Ні, - сказав капітан. - У мені все-таки тече земна кров. Вам довелося б тримати мене під наглядом.
- Навіть коли станеться так, що ви залишитесь тут назавжди?
- Смішно сказати, але навіть тоді. Не знаю чому. Не думав над цим. Ну, от ми й прийшли. - Вони підходили до місця їхньої зустрічі. - Ходімо зі мною, Спендере. Це моя остання пропозиція.
- Ні, дякую, - відповів Спендер, простягаючи на прощання руку. - Маю до вас прохання. Якщо ви переможете, зробіть мені одну послугу. Вживіть усіх можливих заходів, щоб припинити плюндрування цієї планети принаймні на п’ятдесят років, поки археологи виконають свою роботу.