Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Він кивнув головою Спендерові.
- Тікай, - гукнув він голосним шепотом. - Даю тобі ще тридцять секунд. Тридцять секунд!
На руці цокотів годинник. Капітан стежив за секундною стрілкою. Хлопці перебігали, щоразу наближаючись. Спендер не рухався. Цокання годинника голосно відлунювало в капітанових вухах.
- Ну ж бо, Спендере, тікай! Тридцять секунд минуло.
Капітан глибоко вдихнув і натиснув гашетку. З каменя знялася легенька хмарка пилу. І все. За пагорбами завмерла луна.
Капітан підвівся і гукнув своїм людям:
- Він мертвий.
Йому повірили не зразу, їм не видно було щілини між каменями. Вони бачили, як капітан побіг угору і вирішили, що він або дуже хоробрий, або збожеволів.
Через якийсь час вони пішли слідом за ним, скупчилися біля тіла, і хтось запитав: “У груди?”
Капітан глянув на землю.
- У груди, - сказав він і помітив, як камінь під Спендером змінив свій колір. - Хотів би я знати, чого він чекав. Хотів би я знати, чому він не втік, адже він мав намір утекти. Чому він залишився і дав себе вбити?
Спендер лежав, стискаючи в одній руці гвинтівку, а в другій - срібну книгу, яка виблискувала на сонці.
“Може, причина цього - я, - думав капітан. - Може, він зробив це тому, що я не схотів поступитися? Може, Спендер не хотів, не міг убити мене? Може, я не такий, як оці люди? Чи не це було причиною? Чи не вважав він, що на мене можна звіритися? Він повірив у мене”.
Капітан сів навпочіпки біля німого тіла.
“Я мушу всім своїм життям виправдати його віру, - думав він. - Тепер я не можу його зрадити. Коли він вважав, що я розумію його, і через це не зміг убити мене, то я мушу тепер зробити все, щоб виправдати його віру. Тепер я - Спендер, але я зопалу не вистрелю. Я зовсім не стрілятиму, не вбиватиму. Я діятиму спільно з людьми. І він не міг убити мене, бо я - це він у трохи зміненому вигляді”.
Капітан відчував, як сонце пече йому в потилицю. Він почув свої власні слова: “Якби ж то він прийшов до мене й поговорив про це зі мною, перш ніж почав стріляти, ми б з ним якось дійшли згоди”.
- Якої згоди? - обізвався Паркхіл. - Якої згоди ми могли б дійти з таким, як він?
Над Марсом дзвеніла піснею спека, її спів лунав у скелях і в блакиті неба.
- Гадаю, ви маєте рацію, - сказав капітан. - Ми ніколи б не змогли порозумітися. Спендер і я, може, й змогли б. Але Спендер і ви, та й усі інші - ніколи. Зараз він щасливіший. Дайте мені ковтнути з вашої фляги.
Сам капітан запропонував, щоб могилою Спендера став порожній саркофаг, який вони знайшли на стародавньому марсіанському кладовищі. Склавши Спендеру руки на грудях, вони поклали його в срібну скриню. Останнє, що вони бачили, було його спокійне, умиротворене обличчя.
Люди постояли хвилину в склепі.
- Гадаю, вам буде корисно час від часу згадувати Спендера, - сказав капітан.
Вони вийшли зі склепу й зачинили мармурові двері.
Наступного дня Паркхіл вправлявся у стрільбі серед одного мертвого марсіанського міста, влучаючи в кришталеві вікна і збиваючи вершечки тендітних шпилів. Капітан застукав Паркхіла на гарячому і вибив йому зуби.
На Марс прийшли земляни.
Вони летіли сюди тому, що чогось боялися або нічого не боялися, що були щасливі або нещасливі, що прагнули стати першими поселенцями або нічого не прагнули. Кожен мав свої причини летіти на Марс. Вони залишали поганих дружин, або погану роботу, або погані міста; вони летіли, щоб знайти щось, або покинути щось, або здобути щось, викопати щось, або поховати щось. Вони прибували, плекаючи дрібні мрії, або великі мрії, або й без ніяких мрій. Адже палець на чотириколірному урядовому оголошенні закликав на вулицях багатьох міст: У НЕБІ ДЛЯ ВАС Є РОБОТА: ПОБУВАЙТЕ НА МАРСІ! - і люди зголошувалися спочатку лише одиницями й десятками, бо більшість космічних мандрівників страждала на тяжку хворобу, яка починалася ще до того, як ракета зникала в зоряному безмежжі. Хвороба називалася самотністю. Коли ви бачили, як ваше рідне місто зменшується до розмірів кулака, потім до розмірів яблука, нарешті стає завбільшки з макове зернятко і зникає за вогняним хвостом ракети, у вас з’являлося відчуття, ніби ви ніколи не народжувалися на світ, ніби міста взагалі не існувало, а навколо лише темна порожнеча і немає нічого знайомого, лише кілька чужих людей поряд з вами. А коли штат - Іллінойс, Айова, Міссурі чи Монтана - зникав під морями хмар, і особливо коли Сполучені Штати ставали туманним острівцем і вся планета Земля перетворювалась на бейсбольний м’ячик, пошпурений у простір, тоді ви почували себе зовсім самотніми, блукаючи космічними лугами, шукаючи дороги до того, що не могли собі уявити.