Після злучення тварина сумна

Про пейджер Льова згадав лише на пляжі, коли вони з «татарином», «смотрящім» і Саней Катіним таки вирішили трохи скупатися. Ретельно обмацавши усі численні кишені камуфляжних шортів, Льова зрозумів, що, можливо, припустився фатальної помилки.

— Я зараз по рушницю і ліхтар збігаю! — кинув до друзів, що вже з гелготом і криками посунули у море.

Місяць світив так, що усе було видно як на долоні, а тому комусь з гостей трапилась думка, що камбала, чутки про яку ходили узбережжям, знову може підійти до берега. Спершу цю думку забракували через те, що ніхто не хотів лізти у воду, але тепер, коли хлопці на це наважились, то рушниця із ліхтариком справді могла стати у нагоді.

Швидко чкурнувши пляжем, як був босоніж та у плавках, Льова пробіг повз мангал із шашликами біля яких чаклував Микола Степанович.

— А де Льошка?

— Прибирає на столі.

Льошка вже прибрався, розклав на скатертині нові комплекти тарілок та стаканчиків, а тепер крутився біля столу, «укомплектовуючи» залишки наїдків так, щоб вивільнити місце під шашлики.

— Пейджера мого не бачив? — коротко запитав його Льова, розкидаючи убік охайно поставлені тарілки біля місця, де він сидів.

— Не було...

— От чорт...

Ніби роздумуючи, що робити далі, він ухопив з лави підводну рушницю і заходився накачувати її повітрям. Заклавши у дуло гарпун, запитав:

— А де Света?

— Не знаю... Оце хвилин п'ятнадцять тому курила із вашим сусідом на балкончику. Може, й досі там сидять...