Після злучення тварина сумна
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1515-87-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Після злучення тварина сумна». Краткое содержание книги:
Радикальна українська проза! Чорний гумор!
Читати обережно!! Можливий культурологічний шок!!!
Не бажане читання цієї книги людям з обмеженими розумовими здібностями, адептам різних людоненависницьких та тоталітарних ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії, соціокультурних та психопатичних станів, спричинених браком освіти, культури та виховання, людям із ознаками “совкового дебілізму”, особам, яким не виповнився 21 рік, вагітним жінкам та тим, хто керує транспортним засобом.
Всі збіги імен, подій та місць, описаних у цій книзі, з реальними людьми та об'єктами є випадковими і не ставлять на меті ніякого іншого завдання, окрім створення повноцінної художньої картини світу, часу і характерів описаних у творах.
Після прочитання цього попередження ЖОДНІ ПРЕТЕНЗІЇ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ!!!
ЗАБОРОННЕ ЧИТАННЯ ЛЮДЯМ БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!!!
— Ні, ніколи, — збрехав Аркадій. — А чому ви питаєте?
— А от подивіться...— і вона дала йому пейджер, на екрані якого світилися рядки:
«Котік, ти там особенно не задерживайся, патаму что твоя кошечка уже скучает. Ти ж прієдєш ко мне сегодня?»
— Це пейджер чоловіка. Він завжди тягає його із собою і не показуй мені. А оце забув на столі... Я знаю, я вже півроку здогадувалася, що у нього хтось є, і я, навіть знаю, хто це. Ця сучка, з якою ми познайомилися в Тайланді на Новий рік. Вона була там з бой-френдом... Але знаємо ми тих бой-френдів... Курва курвою... — вона спробувала затягтись цигарчаним димом, але натомість вибухнула плачем. — Я знаю, чого він мене хоче покинути, бо я не можу мати від нього дітей... Вагітнію, але на третьому-четвертому місяці стаються викидні...
Плечі її затрусилися, і вона, прикривши обличчя руками, тихо заскавуліла. Запалена цигарка впала на дерев'яну підлогу, і Аркадій, завбачливо загасивши її ногою, викинув свій недопалок у город.
— Ну-ну, заспокойся, — торкнувся долонею її гарячої щоки і вуха, — заспокойся, моя маленька...
Про пейджер Льова згадав лише на пляжі, коли вони з «татарином», «смотрящім» і Саней Катіним таки вирішили трохи скупатися. Ретельно обмацавши усі численні кишені камуфляжних шортів, Льова зрозумів, що, можливо, припустився фатальної помилки.
— Я зараз по рушницю і ліхтар збігаю! — кинув до друзів, що вже з гелготом і криками посунули у море.
Місяць світив так, що усе було видно як на долоні, а тому комусь з гостей трапилась думка, що камбала, чутки про яку ходили узбережжям, знову може підійти до берега. Спершу цю думку забракували через те, що ніхто не хотів лізти у воду, але тепер, коли хлопці на це наважились, то рушниця із ліхтариком справді могла стати у нагоді.
Швидко чкурнувши пляжем, як був босоніж та у плавках, Льова пробіг повз мангал із шашликами біля яких чаклував Микола Степанович.
— А де Льошка?
— Прибирає на столі.
Льошка вже прибрався, розклав на скатертині нові комплекти тарілок та стаканчиків, а тепер крутився біля столу, «укомплектовуючи» залишки наїдків так, щоб вивільнити місце під шашлики.
— Пейджера мого не бачив? — коротко запитав його Льова, розкидаючи убік охайно поставлені тарілки біля місця, де він сидів.
— Не було...
— От чорт...
Ніби роздумуючи, що робити далі, він ухопив з лави підводну рушницю і заходився накачувати її повітрям. Заклавши у дуло гарпун, запитав:
— А де Света?
— Не знаю... Оце хвилин п'ятнадцять тому курила із вашим сусідом на балкончику. Може, й досі там сидять...
Захопивши ліхтарик, рушив сходами угору...
— Света, агов, ти на горі?
Цих десяти секунд, поки Льова піднімався сходами, аж ніяк не вистачило Аркадію, щоб натягнути хоча б труси. Коли розчахнулися двері дитячої спальні, то у потужному світлі підводного ліхтарика він стояв голий посеред кімнати, занімівши від страху. Так і не встиг зрозуміти, що сталося. Останнє, що він почув, був здушений вигук Льови: «Сука!»
Гарпун від підводної рушниці, пробивши печінку і розтрощивши хребет, вийшов із спини, пронизавши тулуб наскрізь. Помер він миттєво і тихо, хоча тіло ще деякий час зсудомлено билося на підлозі, майже як ті камбали, яких виносили з моря рибалки та кидали у багажники машин, знявши зі своїх тризубців.
Света із розмазаною по обличчю косметикою, гола сиділа на ліжку, натягнувши на себе ковдру.
— Де пейджер? — тільки й спитав у неї Льова.
За чверть на дванадцяту ночі до воріт колишнього дачі Голдіних підкотив помаранчевий бульдозер із великим ковшем та самоскид «КамАЗ». А ще прибув на своєму «Опелі-кадет» прораб-молдаванин. Гості саме доїдали найсмачніший у світі шашлик, що його люб'язно приготував Микола Степанович. Господар разом із господинею піднялися зі своїх місць і промовили:
— Дорогі друзі, всі, кого ми сьогодні бачимо за цим столом... Ви є найближчими і найдорожчими для нас. Адже родина — це найсвятіше, що є у людини. З родини постали усі ми, у супроводі родини ми відійдемо у кращі світі. Всі ви — наша родина. І ми щасливі, що за вашої присутності здійсниться наша заповітна мрія і ми почнемо будувати наше справжнє сімейне гніздо, де будуть народжуватися наші діти і продовжиться рід людський. Адже вісімка у східній міфології — то найщасливіше родинне число, що символізує нескінченність буття. А коли тих вісімок збирається троє, то хіба це не запорука довгого і безхмарного щастя? От чому ми зібрали вас саме напередодні восьмого серпня тисяча дев'ятсот дев'яноста восьмого року. Тому що з настанням нової доби, цей старий будинок назавжди піде в небуття, і на його місці з'явися палац-красень, в якому ви завжди знайдете притулок від усіх негараздів і турбот в обіймах вірних та щедрих друзів! А зараз ми просимо всіх піднятися з-за столу, узяти із собою усі речі й вийти на вулицю. Для чого? Зараз побачите...
Коли усі гості зібралися на вулиці, прораб підійшов до електрощитка на стовпі і знеструмив ділянку. Будинок і все навколо відразу занурилося у темряву. Але темрява тривала не довго. За якусь мить небо над Кароліно-Бугаз прикрасили тисячі яскравих спалахів. То на дюнах підпалював і підпалював ящики з піротехнікою вірний Микола Степанович.
— Давай, — махнув Льова екскаваторнику і той під гуркіт і спалахи салютів рушив у наступ.
А коли наступного ранку о сьомій годині екскаватор запрацював знову, то разом із будівельним сміттям машиніст завантажив у кузов «КамАЗу» дивний, скручений із ковдр і перемотаний мішками для сміття і скотчем довгенький предмет, певне з якимось непотрібним домашнім скарбом.
Вантажівку аж до самого сміттєзвалища супроводжував на «хазяйському» джипі «Гранд-Черокі» Микола Степанович, бо сам хазяїн від ночі попхався зі своїми гостями та дружиною догулювати у нічний клуб.
Старий водій бачив, як «КамАЗ» скинув будівельне сміття у глибокий рівчак. За ним у черзі стояли ще декілька «КамАЗів» із Одеси. «Перлина» біля Чорного моря активно будувалася. І це добре! Це давало надію на краще майбутнє, принаймні для наших дітей! Амінь.
Епілог
Міліція навідалася в гості до Льови у вівторок, бо тільки в понеділок заплакана Марина подала заяву про зникнення її чоловіка.
— Коли в останній раз ви бачили Тимошевського, який був присутнім на вашому, так би мовити, святі?
— Та тоді й бачив...
— І що?
— І нічого... Звідки я можу знати, де він подівся...
— А що ваші гості?
— Спитайте у них...
Через рік слідство за фактом зникнення на Кароліно-Бугаз актору театру ім. Івана Франка Тимошевського Аркадія Сергійовича, киянина, одна тисяча дев'ятсот шістдесят восьмого року народження, вичерпавши усі слідчі дії, було Визнано «висяком» і відкладено, аж поки не з'ясуються якісь інші, нові обставини цієї історії.
На питання малої Марічки: «Куди зник папа?» Марина відповідала: «Поїхав писати роман».
Дитина вірила.
Кароліно-Бугаз — Київ.
1999 р.
Смерть малороса
або
Ніч перед трійцею
майже «гоголівська» повість
Лист з того світу
(замість епіграфа)
Одного дня, блукаючи тенетами Інтернету, наштовхнувся я на прекумедну картинку з підписом «Малоросійські письменники пишуть відкритого листа Олесю Бузині». На «фотожабі», створеній за мотивами видатного «рєпінського» полотна, замість облич козаків, було вставлено портрети видатних українських письменників, починаючи від Гоголя, Шевченка, Котляревського і Квітки-Основ'яненка, продовжуючи Кропивницьким, Старицьким і усіма Тобілевичами разом взятими, із Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, а також Іваном Франком, Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, Грушевським, Винниченком, а ще чомусь Симоном Петлюрою і гетьманом Скоропадським укупі. Певне, мало підковані на українській літературі невідомі «інтернет-митці» вставляли гамузом всіх тих, хто, на їхню думку, підпадав під визначення «малоросійський літератор».