Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Після всього сказаного, Мадуш показала мені слідувати за нею. Коли дитя торкалося стін своїми п'ятьма пальцями, вони розходились, аби дати мені прохід. Лик моєї Мадуш освічував усі щілини, заглиблення та сходи, якими ми то піднімались, то опускались. Мені це так подобалось, наче ходити по катакомбах чи в лабіринті. Раптом кам'янисті коридори закінчились, і ми опинились в густому лісі. Я бачив товсті стовбури дерев, вкриті мохом, котрі росли так густо, що поміж них не могло пройти більше однієї людини. Я бачив як білі одежі Мадуш ковзали по землі, і там, де вони торкались квітів та грибів, залишався блискучий слід. Потроху я почав від неї відставати. Вона наче летіла, а в мої ноги наче налили свинцю. Вона почала все більше віддалятись. Її людські обриси розчинилися у сяйві. Зрештою це було вже схожим на промені сутінків, що опускаються на довгу алею дерев. Свіже та холодне повітря вдарило мені в обличчя, і я прокинувся.

Я був там, де закінчився мій сон. Всередині густого дубового лісу, де з одного боку крізь дерева пробивалось сутінкове світло.

На мені було те саме лахміття, в якому я йшов з Бердичева до Львова — на цей раз не для маскування. Збоку костур — порожній.

Я пошкандибав до краю лісу, звідки лилося світло. Навколо жодної людської хатини. Я був за декілька днів ходьби від польського граду та від місця мого злету й падіння. Розгледівши своє лахміття, я з легкістю міг повірити в те, що мої львівські пригоди були нічим іншим, як жахливим сном, якщо б тільки зі мною не було доказів протилежного. На моїй шиї залишився широкий залізний ошийник, котрий моє янголятко не змогло розламати.

(— Що ж, це таки видатна історія! — сказав великий князь. — Неймовірне спасіння лиходія з небесною допомогою.

— Я ж вважаю, — мовив солтис, — що все сталося далеко не так, як він розповідає. Я вважаю, що той гайдамацький піп, за вказівкою княгині, зняв з нього кайдани, а коли не зміг зняти залізного ошийника, то відпиляв його від стіни. Потім, з допомогою різних махінацій, вони відпровадили його до лісу, вдягнувши на нього жебрацьке лахміття, котре він залишив у єврея Малаха.

— Я ж кажу, що все треба сприймати саме так, як обвинувачений розповів і ніяк інакше. Адже ми знаємо з власного досвіду, що відомі злочинці, за допомоги їхніх ненароджених дітей, вміють позбуватися кайданів та ставати невидимими. Хто знайомий з криміналістикою, той згадає чимало подібних випадків.

— Я теж відстоюватиму свою версію, — сказав обвинувачений. — З цієї миті на моєму плечі завжди сидів білий голуб, який постійно воркував та шепотів мені у вухо. А якщо я хотів на нього подивитись, то він перелітав на праве плече, але більше всього любив сидіти на лівому.