Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка
- Автор: Йокаи Мор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Знання
- ISBN: 978-617-07-0507-5
- Переводчик: Юлия Бушко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка». Краткое содержание книги:
Моїм першим питанням до злого попа було таким:
— Що стало з княгинею?
— Про те, синку, хай тебе голова не болить. Князь занадто розумний, аби виносити на люди таємницю, що його паплюжить. Персида навіть не підозрює, що князь все знає. А тебе, про людське око, кинули до в'язниці за підробку паперів, бо ж видав себе за лицаря. За дружбу з гайдамаками. За все це тобі світить смерть. А про те, що ти згрішив з прекрасною Персидою, ніхто і ніколи не дізнається. А прекрасна Персида одного прекрасного дня з'їсть грушку чи абрикоску, після чого у неї болітиме шлунок, і через три дні у Вишневецькому палаці пройде помпезна церемонія поховання. Але може трапитись щось схоже і з князем, і тоді його помпезна церемонія пройде ще скоріше. Залежно, хто хитріший. А ти думай про себе. Маєш два можливі виходи. Або тебе судитимуть: тоді твоїм найм'якішим покаранням буде колесування, якщо князь не змилується і не відрубає тобі голову. Або ти залишишся тут до кінця своїх днів, серед мороку та черв'яків, поки не сконаєш, і черви тебе не переточать. Tertium non datur.[29]
Я відповів, що краще помру відразу, нехай навіть мене смажать на вогні, ніж гнити тут до скону. Я з радістю помру.
— Ну що ж, я прийшов сюди, аби підготувати тебе до смерті і відпустити тобі гріхи, — сказав гайдамацький священик і дістав з кишені проскуру.
— Йди до пекла! — закричав я зі злості. — Не треба мені твого відпущення. Ти так само потрапиш до пекла, як і я.
— Правду кажеш, сину. Але ти підеш туди пішки, а я на кареті. Тож питання в тому, чи хочеш ти тягти свої гріхи на хребті, йдучи пішки, чи приймеш прощення та отримаєш місце у моїй кареті.
— Хай тебе чорт забере! — сказав я йому. — Давай своє благословіння, і хай тебе грім поб'є.
Тож дав я провести обряд відпущення, та відкрив рота для проскури. Як тільки я її проковтнув, так одразу й закосило мене сном. Проскура була просякнута снодійним.
У глибокому сні я так само бачив стіни в'язниці, в котрій був заточений, а на ногах, руках та шиї відчував залізні кайдани. От тільки замість свічки якесь інше світло заливало запліснявілий підвал. Я з важкістю підняв голову і побачив над собою сяючу жіночу фігуру, котра опускалася до мене в білосніжній сукні. Її плащ — наче зоряне небо, корона на голові — наче місяць, що сходить. Але найбільше світилося її обличчя. Воно сяяло так сильно, що я не міг на нього дивитись. На руках у неї було немовля, котре тримало її великого пальця біля свого рота.
Я подумав, що це Пречиста, сама Діва Марія спустилася до мене.
І тільки тоді, коли вона мене поцілувала та вимовила моє ім'я, тільки тоді, по її солодкому голосу, я впізнав свою милу Мадуш.
Моя нещасна, покинута, забута дружина.
Мені стало соромно за ті кайдани, якими прикували мене до стіни. Якщо вона спитає: хто вдягнув їх на тебе, як мені зізнатись: прекрасні очі чарівної жінки, що вкрали мене від тебе?
Але вона не питала нічого, тільки всміхалася і говорила спокійним, рівним та відданим голосом:
— Мій бідолашний Баране! Яке нещастя тебе спіткало! Але не засмучуйся, ми прийшли, аби визволити тебе звідси. Я живу тепер у Божому раю і зараз розповім, як туди потрапила. У Різдвяну ніч, коли я чекала гостей коло бетлегемських ясел і тихо молилася перед іконою Діви Марії, яку ти мені подарував, почула знайомі кроки коло кухні. Я зрозуміла, що то не твої кроки, а батькові, і одразу схопила іконку Діви Марії, аби її кудись запхати. Я знала, що коли батько її побачить, то розсердиться. Але моє серце стис такий біль, що я тільки притисла її до грудей. Я ледве впізнала батька, коли він увійшов. Обличчя в порізах, одне око вибите. «Твій Баран зрадив нас!» — загарчав він і грізно поглянув на мене закривавленим оком. Я хотіла захистити тебе, сказала, що ти не міг такого вчинити. Тоді він почав кричати: «Ти його спільниця! Що пригортаєш до грудей?» Я не брехала і сказала, що це іконка Діви Марії. «Подарунок бердичівських друзів!» — кричав мій батько. Тоді вхопив мене за волосся, я опустилась на коліна, він витягнув шаблю і я почула її свист у повітрі, а потім, на мене ніби впали небеса.
29
Третього не дано (лат.).