Витязь у тигровій шкурі

Де обрав собі за житло схови оленів та кіз,

І почав бродить, стоптавши вись гірську і дольний низ.

Я знайшов печеру - диви тут порили гірні пруги;

Я почав із ними битись, і не стало в них потуги,

Хоч всіх слуг моїх забили, порубавши їм кольчуги.

Краплі горя впали знову, знов мені завдавши туги.

Крик, і зойк, і стогін дивів аж до неба досягав,

І земля здригалась важко від ударів їх булав,

Сонце вкрилось пилюгою, кипарис рясний дрижав.

Сто їх билось, та нікого не лишив я з їхніх лав.

Я відтоді, любий брате, тут живу і тут вмираю,

Тут блукаю, тут і плачу, непритомнію з одчаю.

Тут живе й Асмат зі мною, шалом спалена до краю.

Тільки смерть мені лишилась, більше виходу не знаю!

Тигра гарного вважаю трохи схожим я до неї,-

Ось чому люблю ці шкури, з них роблю собі кереї,-

Шиють їх дбайливі руки діви журної цієї.

Сам себе не можу вбити, хоч і смерті жду своєї!

Не складуть хвали для неї язики всіх мудреців,-

Вічно згадую кохану, проклинаю плинність днів;

Живучи отут між звірів, з ними й сам я озвірів.

Що мені від бога треба? - тільки вмерти б я хотів!»

Бив лице він, рвав троянду,- стала квітка щік прив'яла,

Став рубін його бурштином, вламки падали кристала;

З вій похилих Автанділа теж сльоза на діл упала,

Та уклінна ласка діви згодом левня вгамувала.

Заспокоєний, промовив Таріел до Автанділа:

«Втішив я тебе, а в мене біль ця втіха пробудила.

Ти, мою почувши повість, бачиш: жить мені - несила.

Йди ж тепер, вертай до сонця, вже твоя чекає мила».

Автанділ промовив: «Годі про від'їзд пустих речей,

Бо, з тобою розлучившись, сльози литиму з очей.

Я тобі скажу всю правду, не розсердишся ачей:

Смерть твоя не втішить діви,- сонця днів, зорі ночей.

Якщо лікар, хоч би й славний, занеміг,- він знає: треба

Зразу іншого якогось кликать лікаря до себе;

Він йому з'ясує хворість, що вогнем упала з неба,

Бо сторонній ліпше знає, в чім є хворому потреба.

Ти не гнівайся, послухай,- кривди радити не стану,

Ти не раз - сто раз подумай, як порятувать кохану,

Бо, як серце пломеніє, то піддасться й на оману.

Я на час якийсь поїду - на укохану хоч гляну.

Тінатін свою побачу, втішу очі сяйвом вроди,

Розповім, про що дізнався, про твої чудні пригоди.

Вір мені! Хай чує клятву бог з небесної господи.

Поклянімось не зламати нашого братерства й згоди!

Не відходь нікуди звідси,- клятву дай мені єдину,

Я ж навічно присягнуся, що ніде тебе не кину,

Повернуся, щоб з тобою тут блукати до загину.

Бог поможе,- я розвію твій одчай і самотину!»

Той сказав: «Як міг чужинцю ти любов оддать свою?