Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
З ним пішли князі, й вельможі, й вояки могутньостанні.
Він ступив в царські палати, пишно встелені і вбрані,
Залунали звуки хору, гра на арфі та тимпані.
Цар і витязь сіли поруч, дружня йшла між них розмова,-
їхні губи - мов рубіни, їхня усмішка - перлова.
Зблизька купчились вельможі, а здаля юрба святкова;
Не згадавши Таріела, не сказав ніхто і слова.
Повернувсь до себе витязь, стисши серце, вбите горем,-
Тільки видиво любові мріє в нього перед зором.
Він то встане, то приляже - не заснуть безумцям хворим!
Чи прислухається серце до вмовлянь, що линуть хором?
Він казав: «Щоб втішить серце, що придумати мені?
Квітко раю стрункостанна, я від тебе вдалині!
Вигляд твій - всім зорам радість, ти женеш думки смутні!
Як тебе не годен бачить, то з'явися хоч вві сні!»
Це сказав він, заридавши,- сліз струміння потекло;
Серцю вимовив: «Терплячість - дум премудрих джерело;
Лиш в терплячості всі злидні серце винести б змогло.
Як добра ми молим в бога, то повинні взяти й зло!
Ти, о серце, вмерти прагнеш,- він сказав до серця знов,-
Та ще краще жить для неї, їй життя віддати й кров.
Заховайся, хай не бачать, що вогонь тебе зборов.
Бо закоханим не личить виявлять свою любов».
ЯК АВТАНДІЛ ПИТАВ ЦАРЯ РОСТЕВАНА, І ПРО ТЕ, ЩО ГОВОРИВ ВАЗІР
Ранком вийшов на подвір'я витязь, вдягнений охайно,
Мовив: «Боже, дай же сили заховать кохання тайно,
Дай терплячості і серце чимсь порадуй життєдайно!»
До вазіра він - як місяць - на коні помчав негайно.
Вийшов сам вазір назустріч: «Сонце бачити приємно!
Нині радість всі прикмети віщували недаремно!»
Він вітав його достойно, поклонився левню земно,-
Гостя чемного господар і зустріти мусить чемно.
Із коня зійти помігши, просить витязя у гості,-
Стелять килими китайські попід ноги на помості.
Витязь сяяв, і казали люди знатні й люди прості:
«Вітер західний приніс нам пах трояндової брості».
Він присів. Хто тільки бачив вроду левня засіялу,
Зразу серцем божеволів, знепритомнівши од шалу,-
Не один, а десять тисяч зойків чулося загалу.
Всім звеліли вийти,- челядь порозходилась помалу.
І тоді вазіру витязь мовив речі величаві:
«Знаєш ти, державний радцю, все, що діється в державі,
Цар не схвалює без тебе постанови в жодній справі.
Отже, вислухай мене ти, рани вилікуй криваві.
Стрівши витязя, відтоді я горю вогнями тут
І, в розлуці з ним, не бачу більше радості навкруг.
Ні, не можна забувати невіддячених заслуг! -
Все віддав би ради мене він, незаздрий, щедрий друг!
Бути з ним - таке бажання серце сплутало, мов сіть,-
З ним лишив терпець і душу я в оту прощальну мить.
Справді дав йому Всевишній сонцем сяяти й горіть! -
Та й Асмат, немов сестру, я полюбив несамохіть.
При від'їзді склав я клятву, повну сили й ваготи:
«Повернуся знов до тебе, знов мене побачиш ти:
Принесу для тебе світло і звільню від темноти».
Ось вогнем я пломенію - час мені до нього йти!
Не хвалитимуся марно, тільки правду я повім:
Він на мене вже чекає, я ж - в паланні вогневім,
Бо в біді шаленця-брата не покине побратим.
Той - нещасний, хто зневажить словом клятвенним своїм!
Йди, скажи царю Ростану сам про діло це сумне.
Я чолом його клянуся: як відпустить геть мене,-
Я піду, а не відпустить - то чого він досягне?
Поможи мені - інакше дух мій пекло проглине.
Передай царю: «Будь славен в кожнім слові людських мов!
Знає бог, як не хотів би вас печалити я знов,
Але витязь стрункостанний запалив у мене кров,-
Ні, його не встерегтися,- він мій розум поборов!
Царю! Буду я забитий з ним розлукою лихою!
Взяв він серце, а без серця що подіється зі мною?
Побратимові помігши, увінчаю вас хвалою,
Та й нічим не допомігши, все ж сумління заспокою.
Хай відхід мій не завдасть вам ані болів, ні образ;
Хай господь мене рятує, як врятовував не раз;