Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
Він промовив: «Що зрівняти до такої насолоди?
Все життя тобі віддам я, все, що маю від природи».
У мале, та гарне місто нас примчав прудкий румак.
Там його зустріло військо. На журби своєї знак
Дряпав щоки, пилом сипав на лице собі вояк,
Цілував і меч побитий, і кільце меча, й держак.
Всім припав я до вподоби, і казали у привіт:
«Нам, о сонце, шле погоду сяєво твоїх ланит!»
Ми ввійшли в його столицю - кращих міст не знає світ!
Там були всі люди вбрані в злототканий оксамит.
ТАРІЕЛОВА ДОПОМОГА ФРІДОНУ ТА ЇХНЯ ПЕРЕМОГА НАД ВОРОГАМИ
Знову зміг тримати зброю цар Фрідон, коли зміцнів;
Ми галер наготували та юрбу войовників,-
Скільки сил той мусить мати, хто здолати б їх схотів!
Я повім, як бився витязь, воювавши ворогів.
Ми пішли на них війною, щоб наш ворог не спочинув.
Нам назустріч через море цілий тлум човнів нахлинув:
Я напав на них, ногою їхній човен перекинув.
Мов жінки, вони вищали: кожен думав, що загинув.
Другий човен я за прову взяв і кинув у вали,-
Ворогів топив у морі, не потративши й стріли!
Ті, кого не вбив,- побігли, аж до пристані втекли,
І тоді від самовидців я зажив собі хвали.
Ми на берег вийшли. Кінне військо кинулось на нас,
Встряли знову ми у січу, та мінливий бою час.
Милувавсь я, що в Фрідона дух звитяжця не загас:
Бився лев, чий лик - мов сонце, стан - алое, цвіт окрас.
Він на небожа і дядька налетів, як грім із хмари,-
Пальці рук повідтинали їм меча його удари;
Він погнав один двох бранців, пов'язавши їх до пари.
Це для нас був день потіхи, а для них був день покари.
Ми війська порозганяли, ворогами вкривши лан,
Та в боях не зледачіли - хутко вдерлися в їх стан,
їм коліна перебили, їх зім'яли, мов сап'ян.
Вбий мене, як всю ту здобич міг забрати караван!
Всі скарби Фрідон провірив і наклав свої печаті;
Йшов за ним і дядько з сином - лиходійники завзяті,-
Він отут же, серед поля, їх віддав негайній страті.
«Ти - алое»,- так про мене гучно люд співав на святі.
Ми до міста повернулись,- вийшли натовпи святкові,
Потішали всіх присутніх штукарі - митці чудові.
І мене, й Фрідона люди прославляли в кожнім слові І казали:
«Наточили з ворогів ви ріки крові!»
Як царя, вітав Фрідона тьмочисленний людський збіг;
Як царя царів, мене так славив клич присутніх всіх,
Та я хмурий був і журний, не збирав троянд-утіх;
Діл моїх вони не знали,- тяжко й згадувати їх!
ЯК ФРІДОН ПОВІДОМИВ ТАРІЕЛА ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Раз на ловах із Фрідоном ми пройшли корчастим бором
Аж до скелі, що стриміла над примор'ям неозорим,
І Фрідон сказав: «Послухай: якось ставши тут, над морем,
Дивну річ побачив звідси я своїм орлиним зором».
Я просив сказати, й витязь про таку повів пригоду:
«Раз ганяв отут конем я - має кінь мій дивну вроду:
В полі - сокіл, а на річці качкою пірнає в воду.
Звідси я дививсь, як яструб в хвилі рине з небозводу.
Раптом, глянувши у море, став я пильно придивлятись:
Там якесь предивне диво почало між хвиль з'являтись,-
Як воно, те диво, може так моторно посуватись?
Та розгледіти не зміг я, мусив тільки дивуватись.
Я гадав: «Чи звір, чи птиця - те появище незнане?»
Це був човен, заповитий в запинало злототкане;
Швидко він летить на веслах,- сонце в нім сидить, не гляне.
Наче сім планет, зоріло те світило полум'яне!
Два раби, як смоли - чорні, вийшли звідти на узкосся.
Діву вивели з собою,- розметалося волосся,
Сяєвом непорівнянним їй обличчя зайнялося.
В мить, коли вона засяла,- сонце стьмареним здалося!
Я радів, тремтів, журився - чи присняться знову сни ті?
Закохався я в троянду, в пелюстки, снігами вкриті.
Я рішив: «Піду назустріч, нажену їх тої ж миті,-
Від коня мого прудкого не втече ніхто на світі».
Я помчав конем - озвався шумом, гуком ліс нагірний,
Та не в силі наздогнати, хоч і гнався кінь мій вірний,-