Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
Серцеві віддати серце, бо любов їм креслить путь.
Для міджнура біль міджнура власним болем мусить буть,-
Тож і я без нього мушу радість, як ганьбу, відчуть».
Сонцерівна мовить: «Ось що серцю втіхи завдає:
Ти щасливо повернувся, діло виконав своє,
І, насаджуване мною, виросло чуття твоє,-
Це для спаленого серця ліки вигойні дає.
Та мінлива, мов погода, доля в діянні своїм;
Часом - сонце сяє, часом - загуркоче в небі грім.
Тільки лихо знала досі, та вже втіха йде за ним,-
Якщо світ дарує радість, то навіщо буть смутним?
Добре, що для тебе клятва - слово строге і тверде,-
Мусить друг не покидати друга любого ніде,
Він йому шукає ліків, він в путі його веде.
Я була щаслива - нині ж сонце геть від мене йде!»
Витязь мовив: «Шлеш мені ти восьму тугу до семи!
Марна річ - на кригу дмухать, не зігрієш так зими;
Марна річ - ти спробуй: сонце, що заходить, обійми!
Тяжко - вдвох, стокротно тяжче - як розстаємося ми.
Горе! їду знов, а душу палять, як вогнем, чуття!
Як в мету, влучає в серце стріл безжалісне биття,-
Жить лишилося третину швидкоплинного життя,
Тож уже немає часу для безплідного скниття.
Чув слова твої, збагнувши, як добитися мети,-
Тільки обламавши терня, можна до троянд сягти.
Сонце красне, повним світлом ще засяй для мене ти,
Дай хоч знак якийсь надії, щоб не вмер я з тяготи!»
Витязь стриманий, цнотливий, тонко вишуканий в мові,
Говорив із сонцем словом, гідним їхньої любові;
Діва витязю на спогад віддала разки перлові.
Хай же бог дарує радість юній діві й юнакові!
Що є краще? Притулити до рубінів щік агати,
Поруч ніжного алое кипарисом виростати;
Хто їх бачить, той не може в серці втіхи не зазнати.
Стогне любий у розлуці: «Де, любов моя, одна ти?»
Він на неї подивлявся, світлим щастям живучи,
І, з коханою розставшись, віддалився у плачі;
Заридало й сонце - ллялись сліз закровлені ключі.
Проказала: «Світ не впився, хижо кров мою п'ючи!»
Витязь бив себе у груди, журно попрощавшись з нею,-
Всіх любов примусить плакать і пом'якшитись душею.
Як закриють сонце хмари, тьма лягає над землею,-
Автанділ в розлуці змерхнув, не виблискував зорею.
Сльози й кров його по щоках проливались водночас,
Він казав: «Мойого сонця ясний блиск уже загас!
Чорні брови палять душу, палять серце - мій алмаз.
Світе, інших, окрім неї, я не хочу втіх-окрас!
Вчора був я - мов алое, що зростив його Едем,
А сьогодні доля в мене люто влучила мечем,
І, неначе сіттю, серце огорнулося вогнем.
Знаю я, що є безглуздям світ, в якому ми живем».
Кажучи це, витязь плакав і тремтів, зітхав до ранку,
З глибу серця рвався стогін, вкинув тіло в лихоманку;
Наточив од'їзд отрути в радість бачити коханку.
Леле, доля всіх в жалобу сповиває наостанку!
В спочивальні витязь плаче, непритомніє од млості,
У думках кохану бачить, любо йде до неї в гості;
На лице лягає блідість, мов мороз - на пишні брості,-
Он як змучило троянду сонце, згасши в високості!
«Серце людське,- ти прокляте, серце жадібне й несите,
Часом - злиднями розтяте, часом - радістю зогріте,
І засліплене, й безсиле, щоб тебе збагнути, світе!
Ані цар, ні смерть не може серцем людським володіти!»
Проказавши гостро серцю скарги ці і ці прокльони,
Він дари свойого сонця - перли вийняв із скарбони,
Що були їй за оздобу, за красу її корони;
Цілував він їх, проливши сльози чисті, як віссони.
Раптом цар прислав наказа готуватись до дороги,-
Поспішив прийти він, зблідлий від безсоння і знемоги.
Там вже юрби позбирались, вкрили доли, перелоги, їхав цар.
Наготували тулумбаси мідні й роги.
На коні був цар. Несила змалювать тодішнє свято!
Слів не чути - загриміли тулумбаси всі завзято,
Пил затьмарив сонце, гнали соколів та псів багато,
І густою кров'ю звірів всі поля було поллято.
Цар кінчив щасливо лови, втіх зазнавши в полюванні,-