Жарт другий. Квіт папороті.

Не такий теплий і лагідний, як на початку ночі, але й не такий сердитий, ображений і ладен убити, як наприкінці.

Він був просто ліс.

Туман стелився по землі. Вперше за ніч я почула, як тріщить під ногами сухе галуззя.

Світало.

Назустріч мені вийшла баба Галя. Вона не йшла — летіла над землею, очі її були заплющені, а руки розкинуті, мов крила. Вона була вбрана у довгу червону сукню, на голові була червона хустинка. І я зрозуміла — зараз Ліс промовлятиме її вустами.

— Доброго ранку, — привіталася вона (чоловічим голосом — це було трохи дивно, але не страшно, либонь, після цієї ночі мене дуже важко буде налякати).

— Доброго ранку, — сказали ми втрьох.

— Кого це ти з собою ведеш?

— Кого знайшла, той і мій, — мені здалося, що вона читає чи то закляття, чи то поезії, тому я спробувала відповідати в тому ж дусі.

— То, може, віддаси квітку?

— Квітку теж знайшла, вона теж моя.

— Квітку ти підло викрала.

— Якби вкрала, то не билася б за неї.

— Що хочеш за неї?

— А що ти можеш дати?

— Можу скарби відкрити й ключі до них віддати, можу любов подарувати, справжню й вірну, можу будь-яку владу, якої бажаєш подарувати, можу будь-яке твоє бажання виконати.

— Чи все перелічено?

— Може, щось забув?

— Я квітку дарувати не буду, буду повертати, то й ти мені дещо поверни.

— Я не владний над часом.

— Проте владний над владою.

Ми промовляли свої фрази з такою швидкістю, що я ледве встигала вигадати відповідь, — здавалося, що як зіб’ємося з ритму, то нічого не вийде.

— То до чого тут час?

— Влада різна буває. І над часом також. Не даруй мені владу, подаруй собі, повернися на кілька днів назад, забереш то, що треба, і повернеш мені.

— Це істота?

— Істота.

— А навіщо тобі?

— Бо я вбила її.

— То її повернути?

— Повернути того, ким він був раніше, перш ніж став тим, ким став після цього.

— Неможливо. Повернути втрачене — це виправити свої помилки, а не чужі. Його смерть — твоя помилка, ким він став — не твоя.

Ліс постійно заплутував мене. Але тепер, здається, сказав правду. Що ж, повернімося туди, звідки починали.

— Повертай.

— Повертаю.

Ми майже разом промовили ці слова.

І от він вийшов на стежину — рудий вовкулака із роздертою мармизою. Він ішов просто на мене, та я чомусь не хапалася за кілок. Може, зараз він іще не розумів, хто я, але небезпеки не відчував. І сам не загрожував мені. Елвіс про всяк випадок виліз мені на плече. Баба Галя підлетіла до мене і простягнула лапку. Я вклала у неї маленьку квіточку. «Сподіваюся, там тобі буде так само комфортно», як і в моїй долоні, подумала я.

Баба Галя полетіла кудись у глибину

Лісу.

Я не хвилювалася за неї. Ліс довіряв їй настільки, що зробив своїм речником, — Ліс не кривдить тих, кому довіряє. Це я відчула на собі.

Але зловживати його довірою я не змогла. Я використала її, аби отримати те, що хотіла. Й отримала. Але, як завжди зі мною буває, трохи не те, на що розраховувала.