Жарт другий. Квіт папороті.
- Автор: Винокурова-Садиченко Татьяна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 9789666632473
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Жарт другий. Квіт папороті.». Краткое содержание книги:
Вереск, стогін, виття, високий істеричний сміх. Було страшно. Здавалося, кричить від болю весь довколишній світ. Здавалося, кричу я сама.
— Тікаймо! — перекрикуючи цю мелодію болю, заволав Елвіс.
Я побачила рідні зелені очі й чкурнула за ним, мимохідь наступивши на двох сонних вовкулаків. На мене стрибнули — я вдарила кілком, попереду було ще двоє — я підняла рушницю. Два постріли — одного встигла зачепити, інший сахнувся вбік. Елвіс ухопив його за горло. Удар лапою — і на землю зацебеніла темна кров. Готовий, зрозуміла я. Елвіс завжди цілив у сонну артерію ворога. І частенько поціляв.
— Над тобою! — гукнула я.
Елвіс зиркнув угору — просто на нього зусібіч летіло безліч кажанів. Він звівся на задні лапи й почав одбиватися передніми. Я хотіла кинутися йому на допомогу, аж тут на мене стрибнуло ще двоє вовкулаків. Постріл, ще один, ще один…
Раптом я зрозуміла, що рушниця викинула свого улюбленого фортеля — вийшла з ладу. Наостанку я ще вдарила нею якусь тварюку й вихопила кілки.
Вовкулаки обережно підходили. Кіт став до мене спиною й тихо гарчав. Вовкулаки гарчали теж. Ті, що підійшли першими, припали до землі. Готувалися до стрибка. Тільки чекали, поки ватажок стрибне.
Це була безвихідь. І я розуміла це. Відчувала. Відчувала їхні азарт, силу, хижість, голод і жагу.
Гарчання Елвіса та мої кілки допоможуть ненадовго — це я теж гарно розуміла. Не впораємося. З усіма не впораємося. Хоча — вб’ємо. Не одного, не двох і, може, навіть не п’ятьох — уб’ємо багацько, бо вміємо й хочемо вбивати. Зараз мені страх як хотілося вбити. Кров грала в мені й солоним присмаком відчувалася на губах. Зараз і тут була (було?) Смерть. І я хотіла нести Смерть ворогам, а вони хотіли нести її мені. Як щонайбільший дарунок, як найбільшу істину й правду.
— Ти праворуч, я ліворуч, — тихо сказала я Елвісові.
— Розберемося, — прогарчав він у відповідь.
Настала мить… Мить стрибка і удару.
Але за секунду до тієї миті хтось тихенько свиснув.
Вовкулаки здивовано обернулися на свист. Я теж. І не змогла стримати усмішку.
Він сидів на гілляці. Видно було, що він і трохи не змінився: та ж таки довга, скуйовджена й немита чуприна, завелика (проте елегантна) одежина якогось незрозумілого кольору і брудні нігті, задовгі, як для чоловіка. Вони, ці нігті, чомусь завжди привертали увагу. Навіть зараз, навіть тут у лісовій темряві, за крок до Смерті, вони викликали посмішку. Весь він викликав посмішку. Бо він був богом.
Він був — Локі.
— Це що за… — здивовано почав Елвіс.
— Локі, — з ідіотською посмішкою прошепотіла я. Ідіотською, але щасливою.
— Цуцики, — весело, зі смішинками у голосі й очах звернувся Локі до вовкулаків, яких його поява немовби правцем поставила, — а як вам це подобається?
Він тицьнув пальцем угору. Всі разом підняли голови. Зверху, склавши крила, падали два зелені створіння з червоними очима. Дракони. Це нещастя притягло до Лісу драконів!
— Локі, — знову прошепотіла я, а дурнувата посмішка ніяк не хотіла зникати з мого обличчя.
— Привіт, створіння! — усміхнувся він мені. Потім посмішка зникла, і він серйозно наказав: — Геть звідси!
Дракони були вже близько. Вовкулаки геть забули про мене, вони захищали свій Ліс. Припали до землі й тихо гарчали на незрозумілих, проте, ясна річ, небезпечних істот, що падають з неба.
— Бувай, — прошепотіла я.
— Таню! — гаркнув Елвіс.
І ми побігли. Якусь мить було тихо. Потім тиша за спиною вибухнула — гарчанням, виттям, скреготом, стогоном і давно знайомим істеричним реготом мого Локі.
Ми вибігли до річки.
Я ніколи не бачила її, тільки чула про неї від баби Галі.
Це була небезпечна річка, не те що наше болото.
Баба Галя казала, що вода у цій річці — нескінченне дзеркало, яке з’єднує наш світ із потойбіччям. Звідси міг вийти хто завгодно. А глянувши у воду, можна було побачити не своє відображення.
Звідки й куди текла ця річка, не знав
ніхто.
Бабця казала, що вона витікає з-під землі, а впадає знову ж таки під землю. Така собі наземна частина Стіксу.
Біля річки Ліс трохи рідшав. Та ми не почувалися безпечніше. Зупинилися. Я сіла на землю, намагаючись відхекатися, Елвіс дихав нормально, та чомусь далі бігти теж не збирався. Він сів поруч.
— Не подобається мені тут, — устиг сказати Елвіс.
І тоді все почалося.
З води вийшов мрець. Інакше те тіло, що ми побачили, й не назвеш. Він йшов до нас непевно, але цілеспрямовано. За ним вийшов ще один, потім ще, потім ще…
— Та що ж це таке! — вигукнув Елвіс. — Ніякого тобі спокою! Ти знаєш, як їх убивати?