Жарт другий. Квіт папороті.

Дилема.

На війні не можна дозволяти собі дилем.

А зараз почнеться війна.

Треба виходити з розслабленого стану, треба вмикати ненависть і вимикати всі інші по —чуття.

Щось шугонуло до мене з темряви. Я вихопила кілок з такою швидкістю, якої від себе й не чекала.

— Ти що? — прошипів Елвіс. — Своїх не впізнаєш?

— Свої повинні попереджати про те, що вони — свої.

Він хотів було щось відповісти, але я вирішила посперечатися згодом, тому швидко спитала:

— Ти знайшов її?

— Здається, так… маленька, червоненька, отам! — він тицьнув лапою у темряву.

— Я можу пройти, не наступаючи на них?

— Туди — можеш.

— От і добре. Веди.

— А звідти…

— Так само.

— Але якщо зірвати…

— А хто сказав, що я зриватиму квітку?

— Не зрозумів?

— Я її відкопаю, — пояснила я, — з корінням. А коли відійдемо на безпечну відстань — коріння обірву.

— Геніальна ідея… А чому б її й не винести з лісу?

— Бо Ліс повинен зрозуміти, що я її вирвала й він повинен запропонувати щось за неї.

— Добре… Ходімо. Йди за мною.

Ми йшли дуже повільно. Однією ногою я торкалася Елвісового хвоста (бо видно його майже не було), іншою наступала на п’яту першої. Від напруги ноги боліли і постійно хотілося чхнути. Я стримувалася та йшла далі. Поруч спали вовкулаки. Я відчувала тепло кожного тіла, повз яке ми проходили. Великі теплі істоти… Стоп, знову сказала я собі. Стоп. Не про це зараз треба думати.

Нарешті, ми прийшли. Вона і справді була дуже маленькою. Такою маленькою (тендітною), що страшно було її торкатися.

— Гарна, — прошепотів Елвіс.

— Гарна, — погодилася я, — тому її треба забрати.

— Вона й тут гарна…

— Елвісе!

— Та копай уже… Це я просто так… замилувався!

Поруч поворушився вовкулака. Загарчав уві сні. На декілька секунд ми заклякли.

— Давай, — прошепотів Елвіс.

Я сіла біля квітки й почала обережно розкопувати землю довкола коріння. Слід було діяти вкрай обережно — щоб нічого не зачепити, не поранити Ліс. Чомусь (геть невчасно) я згадала про те, що ще позавчора зробила собі гарнюній французький манікюр. Пошкодувала і копала собі далі.

Раптом Ліс тихо застогнав. Завив. Засвистів. Вили й свистіли далеко від нас, але зусібіч.

— Це ти? — поспитав Елвіс.

— Ні. — Я була впевнена, що ні квітки не зачепила, ні її коріння, ні листочків. — Це, мабуть, Ліс уторопав, що ми ще в ньому. На нас почали полювати.

— Рий далі, — порадив Елвіс, — вони не знають, що ми тут.

Щось плигнуло на мене з темряви.

Все знову відбулося блискавично.

Я миттю встромила кілок у груди вовкулаки, який летів просто на мене, й лише потім зрозуміла, що сталося. Він гавкнув, як пес, і падаючи, повалив мене додолу, хоча я його вбила ще у польоті. Він був дуже сильний і важкий.

Я скинула з себе тіло й зітхнула. (Елвіс теж зітхнув — з полегшею).

— Вже знають, — сказала я і смикнула

квітку.

І Ліс закричав.

Оце був справжній крик.