Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
Усе це перебігло в Марининій голові за одну мить. Несподіване прозріння, яке невблаганно наближалося, лякало її. Ні, ні, не може бути… Щоб її Василь!..
— Ви здивувалися, Маринко, чому це я — інженер — працюю в міліції, — казав тим часом Юрій, немов догадуючись про тривоги дівчини. — Мої знання потрібні зараз і тут, де борються проти нечесних людей. Час уже нам вимести все сміття з хати. Адже дай їм волю, вони всю державу розграбують… Звичайно, усяких негідників, шахраїв стає дедалі менше. Та не можна, склавши руки, чекати, поки вони самі переведуться… Біда не тільки в тому, що злочинці обкрадають народ. Вони, як кислота, роз'їдають все навколо себе, розбещують слабкодухих подарунками, грішми, а тих, хто не хоче служити їм, тероризують. — Юрій незчувся, як виголосив цей монолог, і, закінчивши, зніяковів від своєї пишномовності. — Ви згодні зі мною, Марино? — уже тихше спитав.
— Згодна.
— Я, звичайно, говорю це не про ваших людей з фабрики… Можливо, ви помиляєтесь у своїх симпатіях та антипатіях. Мені хотілося, щоб ви зрозуміли, чому я після інституту пішов у міліцію. Ви комсомолка?
— Так.
— Добре. Отож і вам треба боротися з усяким злом.
Юрій зітхнув. «Знову як на загальних зборах І» Але він, либонь, не міг знайти інших слів.
Марина залюбки слухала цього симпатичного юнака з палкими вогниками в чорних очах. Забула й про свою прописку, міркувала тільки, як приступитися до Василя. Хай розкаже їй, чому називає директора шахраєм і все ж таки тягне за нього і начальника цеху руку. Невже тільки тому, що обіцяли кімнату?..
Юрій сам нагадав.
— А тепер — прописка. Поїхали до вашої Віри Кирилівни.
— А вона не розгнівається? — розгублено спитала Марина.
— Гадаю, що ні, — заспокоїв дівчину лейтенант.
Місто зустріло молодих людей сонцем, привітним гамором бурхливого життя. Юрій і Марина немов забули, що тільки-но розмовляли про неприємні речі. Навкруги так чудово, сонячно! Здавалося, що все на світі гарне і всі люди прекрасні.
… Огрядна жінка в теплому фланелевому халаті, тримаючи руку біля серця, сердито дивилася на квартирантку.
— Мало не померла, валідол скінчився, а тебе немає. Чого тебе в міліцію тягали? За прописку?
— Оце товариш із міліції, — кивнула Марина на гостя.
Віра Кирилівна привітно посміхнулася.
— Дуже рада, дуже рада, — скоромовкою заговорила вона, запинаючи халат. — Сідайте, будь ласка. Пробачте, що не прибрано. Маринка пішла, а я хворію.
Юрій сів на потертий диван. Крізь відчинені двері трохи видно й другу кімнату, просторішу, теж майже не умебльовану. Певно, Вірі Кирилівні давно жилося сутужно, і від колишнього статку залишилися самі друзки.
— Чим же вас пригостити? — бідкалася стара біля потемнілого різьбленого буфета.
— Нічого не треба, — попередив лейтенант. — Сідайте поговоримо.
За кілька хвилин справу владнали. Господиня погодилася прописати Марипу ще на півроку. Якщо в цей час приїде син з Кавказу, квартирантка не стане йому на заваді.
— Площі у вас вистачить, — підкреслив Юрій, прощаючись, і мимовільно подумав про несправедливість життя.
Йому з матір'ю доводиться душитись у дванадцятиметровій кімнаті, а тут самотня жінка розкошує у двох великих кімнатах. Але він одразу переборов почуття заздрощів. Адже стара хворіє на серце, і їй потрібно багато повітря. Прийде час, коли всі люди матимуть просторі квартири…
Марина провела гостя до виходу.
— Спасибі вам, — сказала щиро, подаючи на прощання руку. — За півроку щось таки буде. Або, може, я знайду собі інший куток…
— Сподіваюсь, за цей час допоможемо із гуртожитком… Добре, що ми познайомились, — несподівано резюмував Юрій, затримавши теплу руку дівчини.
— Але я й досі не знаю, як звуть вас… — освітила напівтемний коридор своєю усмішкою Марина.
— Пробачте, — аж крутнув головою хлопець. — Мене звуть Юрій. Юрій Сергійович Гармаш… Ви дозволите мені колись іще до вас завітати?
Дівчина секунду подумала, потім знову всміхнулася.
— Звичайно. Прошу! Заходьте…
Тяжке фіаско
Двері в кімнату оперативників відчинила секретарка.
— Товаришу Гармаш! Вас викликає начальник. Негайно!