Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
— Нібито, нібито, — похитав головою майор і повернувся до Юрія. — Треба ближче познайомитися з людиною, а не так відразу… Що ж будете робити?
Лейтенант похмуро мовчав.
— Ось і виходьте із цього становища… За скільки часу він добереться до своєї фабрики?
— Трамваєм хвилин тридцять — сорок.
— А якщо заради такого випадку візьме таксі?
— Ну, хвилин десять — п'ятнадцять. Може, й більше. Поки знайде машину.
— Ех, молоде-зелене! Ще й шахіст! Зробили неправильний хід, втратили цінну фігуру, король під загрозою. Противник теж зробив хід — ще один, і вам буде мат!.. Крім того, ви у цейтноті, — старший оперативний уповноважений глянув на годинника. — Маєте хвилин десять, щоб зарадити справі.
У мозку Юрія промайнули шахові задачі. Але до чого тут зараз дошка з білими і чорними фігурами?! За якихось десять хвилин мусить урятувати справу! Але як?! У такому скрутному становищі він ще ніколи не був!
Дроздов тим часом ніби забув про Юрія. Витяг зі столу папери і почав читати. Секундна стрілка на годиннику лейтенанта наче боролася за світовий рекорд швидкості.
— Вікторе Федоровичу, — тихо промовив Гармаш. — Нічого не придумаю.
Майор підвів голову.
— Таки нічого?
— Чорт його зна! Ніколи отак не доводилось…
— Бажаю, щоб не довелось… Критикувати ми вміємо… Але треба ще й працювати вміти, — пробурчав він і потягся до телефону. — Дроздов такий, Дроздов сякий, а без Дроздова ні до порога… Номер директора фабрики, ім'я, по батькові?
— Володимир Августович, — Юрій підсунув майорові аркуш з номерами телефонів фабрики.
— Володимир Августович?.. Добрий день!
З вами говорить майор Дроздов з відділу боротьби з розкраданням… Добридень ще раз. У кабінеті ви самі?.. Так. Так. Є справа до вас, точніше, прохання. Але це повинно залишитися між нами. Ми довіряємо вам…
Гармаш злякано стежив за майором. Що він робить?! Що він каже?!
— Так, добре… — тим часом вів далі Дроздов. — Нам дуже потрібний сьогодні ваш Кочубієвський. Не можемо в цех дозвонитися. Передайте, будь ласка, щоб рівно о восьмій вечора був в умовленому місці, де на нього чекатимуть. Зрозуміли? Рівно о двадцятій ноль-ноль. Тільки ніким не переказуйте. Самі. Так. Так. Спасибі. До побачення…
Дроздов повільно поклав трубку на важіль і пробурчав:
— Він міг би послати мене під три чорти!.. То як, — знову звернувся він до Юрія, — розумний чоловік цей Кочубієвський?
— Не знаю. Здається, з тих, як ви кажете, що «як один зав'яже…»
— А може, прикидається?
Лейтенант знизав плечима.
— Зараз там буде комедія… — немов сам до себе промовив майор. — А може, й трагікомедія, — додав він по паузі. — Звідти Кочубієвський неодмінно візьме таксі. — Дроздов глянув на годинник. — Приблизно за півгодини, найбільше за годину, будете мати насолоду знову розмовляти з ним.
— Як?
Юрій все ще не міг збагнути думок старшого онеруновноваженого.
— Я зробив за вас хід. Короля врятовано. Тепер хоч би й розкрив ваші карти Кочубієвський. Йому не повірять. Навпаки. Віднині його там вважатимуть за нашого близького друга. Цей ваш прорахунок навіть зможе де в чому допомогти. Відбудеться, так би мовити, психологічна перевірка і щирості Кочубієвського, і самого Басистого. Побачите, як зреагує директор… Але більш не робіть таких прорахунок, лейтенанте Гармаш! Ясно? — начальницьким тоном пробурчав Дроздов. — Думати головою треба!
Повністю задум майора Юрій зрозумів, коли й справді за півгодини подзвонили з бюро перепусток і сказали, що до нього проситься громадянин Кочубієвський.
— Як ви сміли так зробити! — мало не закричав чоловік, вихором влетівши до кімнати. — Хто вам дав право! Адже я не згодився. Я буду скаржитись!
— Заспокойтеся, Михайле Борисовичу, сядьте, — привітно запросив Юрій. — Я вас не розумію.
— Чому ви дзвонили директорові, що я вам допомагаю? Якісь таємні зустрічі, чортзна-що!
Задзвенів телефон на столі Дроздова. Майор узяв трубку.
— Єсть. Іду. — Він схопив папку і, не оглянувшись на Юрія, вийшов.
— Ви знаєте, яким чортом на мене подивився Басистий? А в мене сім'я, діти! — лементував Кочубієвський.
Лейтенант знизав плечима.
— Я нікому не дзвонив.
— Дзвонив якийсь майор. — Кочубієвський оглянувся, немов хотів побачити цього майора, але в кімнаті, крім нього і Юрія, вже нікого не було, — Це що — помста?
— Чому ви так нервуєте? Яка помста? Хіба громадських помічників міліції знімають з роботи абощо? Навпаки, їх поважають, йдуть назустріч їм. Годину тому ви запевняли, що на фабриці люди чесні. Чого ж вам боятися?