Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
— Де ви працюєте? — спитав Юрій.
— На «Оріоні».
— Гм… — Лейтенант пильно глянув на дівчину. — Але ж на вашій фабриці є гуртожиток…
— Спробуйте попасти туди! — сумно відповіла Марина. — Я підшукаю собі інший куток, коли Віра Кирилівна не пропише…
— А може, ми вам допоможемо з гуртожитком? — спитав Юрій.
— Навряд, — зітхнула дівчина.
Сплив спогад, який би вона хотіла навіки стерти з пам'яті. Кабінет директора фабрики. Великий стіл літерою «Т», вкритий кольоровим поліетиленом. Стільці попід стінами й крісла біля столу. Телефони. Папери. Сяючі люстри, шафи із зразками продукції. М'який килим під ногами. У кабінеті тільки вона й директор. Наказав зайти після зміни.
Директор підвівся з-за столу, й вона побачила, як його звичайно похмуре обличчя стало якимось дивно солодким і від того ще неприємнішим.
— Гуртожиток… — каже Басистий, тримаючи двома пальцями її заяву. — Коли будеш розумною, слухняною… — Він підходить до неї ближче, і Марині здається, що поважний директор, якого так бояться на фабриці, наче видовжується на її очах, як у кривому дзеркалі кімнати сміху. Але їй не до сміху, їй чомусь стає страшно. Вона схоплюється з стільця.
— Згодом і окрему кімнату одержиш… — глухо, немов крізь вату, долітають слова.
Марина кидається до дверей. Тремтячі пальці ніяк не можуть упоратись із замком…
Більше про гуртожиток не думала, а розмову в кабінеті директора навіть із пам'яті, здавалося, витруїла…
— Навряд, — знову повторила дівчина.
— Тоді спробуємо поговорити з вашою хазяйкою… Ну, а як на роботі, Марино? На якому ви процесі?
— Я оверлочниця.
— Краї поролонових виробів обрізуєте і підшиваєте?
— А як ви знаєте? — здивувалася дівчина;
— Ваш колега, інженер-технолог.
Погляд Марини все ще недовірливий, розгублений, ніжні нефарбовані вуста її по-дитячому ображено скривилися…
— Що ви мене дурите, як маленьку? Ви ж тут, у міліції, працюєте.
Лейтенант замилувався дівчиною.
— А ви вчитесь?
— Збиралася цього року в інститут, та побоялася. Все забула. Піду на курси.
— Слухайте, Марино, — сказав Юрій, — я все ж таки думаю, що допоможемо вам з гуртожитком. Попрошу товаришів, і вони поговорять на фабриці.
В очах дівчини промайнув страх.
— Ні, ні, не треба. Там такі люди!
— Які «такі»? Не співчутливі, погані?
Дівчина мовчала. Потім підвела на Юрія погляд.
— Люди на фабриці хороші, — твердо сказала вона. — Але не всі. Є погані… — Марина всміхнулася. — Я не точно висловлююсь. Просто не всі мені подобаються. Це не означає, що вони погані. Може, я не тямлю в людях… Але з начальством говорити про гуртожиток марно…
— Не допоможуть?
Дівчина зітхнула.
— А з ким говорити? З начальником цеху: Одуром? Якийсь він слизький, нещирий, прикидається добрягою, а насправді… — Марина подумала й додала: — Для тих хороший, хто за нього руку тягне… — Потім замовкла і винувато посміхнулася: — Плещу язиком та й годі!.. — їй спало на думку, що й Василь, з яким вона дружить, хоч і лає при ній Одура, а в цеху, на зборах, горою стоїть за нього. Чому?
— Є старші від начальника цеху. Директор, — сказав Юрій, і Марина ледь помітно здригнулась.
Лейтенант помітив це і відкинувся на спинку дивана.
— Директор не піде вам назустріч? Працюєте ви добре?
— Браку не роблю.
— Значить, начальство підтримає вас… Чи директор вам теж не подобається?
Марина вагалася. Не зрозуміла: іронізує лейтенант чи й справді цікавиться.
— Ні, — нарешті видушила з себе дівчина. — Не подобається.
— Чому?
— Кричить на людей, лається, хоч вуха затуляй, всі його бояться. Що хоче, те й робить. Підлабузникам і добрі заробітки, і премії, і квартири. А хто слово проти скаже — хоч із фабрики тікай. Багато говорить про повагу до людини, про робітничу честь, за правду нібито виступає, а сам… Аж дивно, як це людина може так, наче дві душі в неї…
— Це ви добре сказали, Маринко: наче дві душі… — задумливо повторив Юрій. — Але двох душ не буває. Коли так здається, значить, у людини погана душа, а все інше тільки щоб відвести очі… Я так гадаю…
Дівчина механічно кивнула, проте насправді вона не слухала, думки її полинули далеко. Перед очима постав Василь. Напружувала пам'ять: що він казав їй недавно? Назвав директора шахраєм, злодієм, нахвалявся викрити, коли не дасть квартири.
Василь хоче одружитися, але вона не поспішає. З ним добре товаришувати, разом ходити в кіно, на вечори, але щоб навіки?.. Та й хіба це сім'я — вона на чужому кутку, він у гуртожитку! Але, може, вона просто вередлива? Якось навесні Василь прибіг у цех зраділий: «Володимир Августович сказав, що цього року неодмінно дасть квартиру». Обіцянки Володимира Августовича! Він за все хоче мати собі вигоду. Але яка вигода директорові від рядового майстра?..