Квентін Дорвард
- Автор: Скотт Вальтер
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. О. Білецький
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Квентін Дорвард». Краткое содержание книги:
Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.
— Розріж мої пута, земляче, — сказав Квентін, — ї я сам захищу себе.
Лучник мечем розрізав пута. Визволений бранець стрибнув до одного солдата з загону прево і несподівано вихопив у нього з рук алебарду[68].
— А тепер, — вигукнув він, — підходьте, коли наважитеся!
Обидва кати про щось пошепки говорили між собою.
— Їдь швидше і повідом пана прево, — сказав Труазешель, — а я затримаю їх тут, скільки зможу. Гей, солдати загону військового прево, до зброї!
Птіт-Андре сів на коня і поскакав, а солдати тим часом так поквапилися виконати команду Труазешеля вишикуватися, що дали змогу втекти і двом іншим арештованим. Мабуть, вони і не дуже дбали про те, щоб затримати втікачів, бо давно вже переситилися кров'ю таких бідолах. Адже навіть кровожерливі хижаки втомлюються вбивати. До того ж цього разу їм легко виправдатися тим, що, обороняючи Труазешеля, вони кинулися гуртом до нього; бо, треба сказати, між шотландськими лучниками й загонами військового прево давно існувала ворожнеча, яка часто призводила до сутичок.
— Ми досить сильні для того, щоб побити гоноровитих шотландців, коли це вам буде завгодно, — зауважив один з солдатів Труазешеля.
Але обережний кат подав йому знак, щоб він мовчав, і дуже чемно звернувся до шотландського лучника:
— Пане, ви завдали великої образи його милості військовому прево, втрутившись у справи королівського правосуддя, здійснювати яке — його законний обов'язок. Дуже несправедливо ви вчинили і щодо мене, бо сам закон віддав до моїх рук злочинця. Крім того, ви робите досить погану послугу і юнакові. Подумайте тільки: з п'ятдесятьох можливих для нього нагод бути повішеним він ніколи, мабуть, не буде так добре підготований до смерті, як то було перед вашим нерозважним втручанням.
— Якщо мій молодий земляк, — сказав посміхаючись шотландець, — поділяє думку, що я завдав йому лиха, то я поверну його до ваших рук без заперечень.
— Ні, ні! Ради самого неба, ні! — вигукнув Квентін. — Я волію краще, щоб ти відрубав мені голову твоїм довгим мечем — це більше личило б мені, ніж померти від руки такого негідника.
— Чуєте, як він ображає мене! — зауважив виконавець закону. — Ой лишенько! Як швидко ми відмовляємося од наших найкращих намірів! Дві хвилини тому він уже смиренно приготувався рушити на той світ, а тепер, бач, має нахабство ще й начальників ображати.
— Скажіть мені, нарешті, — спитав лучник, — що зробив цей юнак?
— Він утрутився в справу правосуддя, — відповів Труазешель з похмурою серйозністю, — знявши з дерева мертве тіло злочинця, повішеного моєю рукою, хоч на корі того дерева було вирізано королівську лілію.
— Як це сталося, юначе? — звернувся до нього лучник. — Навіщо ти вчинив такий злочин?
— Оскільки я прошу вашого заступництва, — швидко відповів Дорвард, — то розповім вам усю правду. Я побачив людину, яка мучилася у зашморзі на дереві, і перерізав вірьовку, бо мені стало жалі, нещасного. Я не думав тоді ні про які лілії, ні про левконії і не мав ніякого наміру образити французького короля так само, як і нашого найсвятішого папу.
— На якого ж тоді чорта було займати мертве тіло, га? — спитав лучник. — Ти можеш побачити тут повішених скільки завгодно. Пан прево лишає їх після свого об'їзду на кожному дереві. Отож тобі довелося б добряче попрацювати, якби ти надумався підбирати бідолах за катом. Проте що б там не було, я не залишу в біді свого земляка. Слухайте, пане виконавцю! Ви ж бачите, що це цілковите непорозуміння. Згляньтеся на молодого хлопця, та ще й чужоземця. На своїй батьківщині він не звик до таких швидких розправ, які ви встигаєте робити з вашим начальником.
— Це ще не значить, що вони не потрібні на вашій батьківщині, пане лучнику, — зауважив Птіт-Андре, який саме повернувся. — Сміливіше, Труазешелю, держися. Зараз тут буде пан військовий прево. Тоді побачимо, чи захоче він випустити з рук діло, не довівши його до кінця.
— Побачимо, — відповів лучник. — А от, до речі, і дехто з моїх товаришів прямує сюди.
Справді, коли прево Трістан наближався з своїм патрулем з одного боку горба, четверо чи п'ятеро шотландських лучників, на чолі яких скакав Балафре, швидко підіймалися з іншого боку.
У цій скруті Лезлі вже не виявив тієї байдужості до свого племінника, яку йому недавно закидав Квентін. Побачивши свого товариша й Дорварда зі зброєю напоготові, він закричав:
— Кеннінгеме, дякую тобі! Панове, на поміч! Це — молодий шотландський дворянин, мій племінник. Ліндзі, Гатрі, Тайрі, женіть, бийте!
68
Алебарда (нім. — сокира для шоломів) — старовинна зброя, сокира на списі, закріплена біля його наконечника. Нею можна було рубати й колоти. В Західній Європі вживалася як військова зброя з XIV до XVII століття.