Квентін Дорвард
- Автор: Скотт Вальтер
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. О. Білецький
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Квентін Дорвард». Краткое содержание книги:
Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.
Ці кати були зовсім не схожі один на одного ні своєю зовнішністю, ні вдачею. Людовік мав звичку звати їх Демокрітом і Гераклітом[67], а їх начальник, прево, звав їх — Жан Смішливий і Жан Плаксивий.
Труазешель був високий на зріст, худорлявий, бридкий, з серйозним виразом обличчя й з довгими чотками на шиї, які він позичав для молитви тим, кого вішав. Він завжди мав напоготові два-три латинських речення про нікчемність і марність людського життя і міг би добре поєднувати обов'язки тюремного попа з обов'язками ката, якби таке сполучення було можливе.
Птіт-Андре, навпаки, був життєрадісний, кругленький, мов колобок, жвавий, низенький чоловічок, який виконував свій обов'язок так, немовби це було найвеселіше заняття в світі. Він, здавалося, відчував якусь ніжну любов до своїх жертв і завжди добирав для них лагідні й привітні слова. Він називав їх то «бідний чесний хлопче», то «голубчику», то «куме», то «батьку» залежно від їх віку й стану. Як Труазешель намагався навіяти своїм жертвам філософічні або релігійні думки про їхнє майбутнє, так Птіт-Андре старався підбадьорити нещасних якимсь жартом, ніби для того, щоб підготувати їх до розлуки з життям як із чимсь сміховинним, мерзенним і нікчемним.
Не знаю, чому і як, але ці дві особи, незважаючи на різноманітність їхніх талантів, що рідко трапляються серед людей їхньої професії, викликали до себе таку ненависть, як ще ніхто з катів.
Єдине, що було під сумнівом, хто з них: статечний і урочистий Труазешель чи жвавий і кумедний Птіт-Андре — жахливіший і огидніший. Напевно в цьому їм обом належала пальма першості серед усіх інших катів Франції; вони поступалися нею хіба що перед своїм начальником, відомим військовим прево Трістаном Пустинником, чи його паном — Людовіком XI.
Звісно, Дорвардові в ту мить було не до цих міркувань.
Життя, смерть, час і вічність пролинули перед очима юнака — дивне і приголомшливе видовище, якого його слабка людська природа жахалася, а гордість повставала проти цієї слабості.
Він звернувся з молитвою до бога своїх предків, і в його уяві одразу постала маленька груба напівзруйнована каплиця, де було поховано всіх його родичів і де не було тільки його. «Наші родові вороги поклали моїх батьків у могилу в нашій власній землі, — подумав він, — а я мушу годувати своїм тілом ворон і шулік у чужій землі, мов проклятий злочинець». Сльози мимоволі полилися в нього з очей. Труазешель легенько торкнувся юнакового плеча і похмуро ««хвалив його покірність долі. «Блаженні, хто в бозі почивають», — сказав він і додав, що блаженна та душа, яка залишає тіло, коли сльози бувають на очах. Птіт-Андре поляскав його по другому плечу, гукнувши: «Сміливіш, мій любий синку! Коли вже тобі довелося потанцювати, нехай бал починається весело, бо скрипки настроєні чудово…» — і розтягнув зашморг. Нещасний юнак дивився мутним поглядом то на одного, то на другого і не рухався, а вони підбадьорювали його, злегка підштовхуючи до лиховісного дерева, і радили не журитися, бо все закінчиться миттю.
Слухаючи ці жахливі напучування, юнак, нетямно поглянувши навколо себе, проказав:
— Якщо тут є хоч один добрий християнин, нехай перекаже Людовікові Лезлі, лучнику з шотландської гвардії, якого в цій країні прозивають Балафре, що його племінника підло вбито.
Ці слова були сказані вчасно, бо цієї миті один лучник з шотландської гвардії, зацікавлений готуваннями до страти, саме підійшов сюди разом з кількома випадковими прохожими.
— Гей, ви, зважайте на те, що робите! — гукнув він катам. — Коли цей юнак шотландець з роду, то я не дозволю, щоб його безчесно стратили.
— Боронь боже, пане рицарю! — сказав Труазешель. — Але ми мусимо робити те, що нам звелено. — Кажучи так, він потяг Дорварда за руку вперед.
— Найкоротша комедія завжди буває найкраща, — додав Птіт-Андре, штовхаючи Дорварда з другого боку.
Але Квентін, почувши слова підтримки, раптом щосили відштовхнув од себе обох виконавців закону і з зв'язаними руками кинувся до шотландського лучника.
— Заступися за мене, земляче, — сказав він рідною мовою. — Благаю тебе іменем нашої Шотландії і святого Андрія. Я не винен, і я справді твій земляк. Заступися за мене, прошу тебе.
— Присягаюся святим Андрієм! Вони тепер повісять тебе, тільки вбивши мене! — вигукнув лучник, оголивши свій меч.
67
Демокріт (V століття нашої ери) і Геракліт (576–480 рр. до нашої ери) — давньогрецькі філософи, яких у Греції звали: першого — «Людина, яка сміється», і другого — «Людина, яка плаче», образно визначаючи цим відмінність їх філософських систем, хоч така образність і не має серйозних підстав, коли науково підходити до цих систем.