Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
О, краще померти, як бути цілий день звіром і тільки на хвилю могти забутися. Слухаючи Ганині нарікання, я відчув тремт на цілім тілі і вмить перетворився на вовка. І одізвалися в пам’яті: батькова розпач, лемент бідної дівчинки, і собаки почали рвати моє тіло. Кидаюся в ліс, біжу всю ніч без спочинку – ніде не можу сховатися від жахливого спогаду і погоні тих страшних собак.
Нестерпним зробилося життя, ніде не знаходжу спокою, бігаю в розпачі по горах і лісах; стратив уже і надію, що колись хоч на хвилю покине мене моя мука.
Блукаючи без відпочинку, пробігав якось у полі, де в затінку полуднували орачі. Бачу: їде дорогою священик, спиняється, підходить до своїх парафіян. Почалася довга розмова про різні духовні речі: священик їх повчав жити між собою в згоді і дружбі, дарувати одне одному кривду і не думати ніколи про помсту, бо помста найбільше суперечить релігії і огидна Богові. Вона принижує людську гідність до стану тварини, а доброчинність і лагідність злагоджує милосердя Боже.
Сховавшись у густих кущах, я чув усі слова священика і відразу вирішив не тільки не шкодити людям, але навіть намагатися їм служити і допомагати в чім тільки зможу: а може, і наді мною Бог змилується, душа ж моя безсмертна. З цими думками я покинув священика і орачів.
Минуло кілька днів. Блукаючи, думав собі: що я можу зробити доброго у вовчому образі, який усі зневажають? Ледве підійду до людського житла, як всі кричать на мене і собаками нацьковують, то мушу якнайхутше тікати до лісу. Проте я не відмовився від свого наміру. Кілька разів відганяв лисицю, що підкрадалася до гусаків чи індиків, яких необачно залишили в полі. Не раз відбирав барана, якого вовк вихопив з отари. Так живучи, я трохи заспокоїв свої думки, міг вже заснути, хоч і ненадовго; уві сні приємні мрії нагадували мені минуле, коли був ще чоловіком.
Було це в жнива в гарну погоду. Я блукав рідними околицями, коли на полях доспіло збіжжя. Недалеко від себе побачив Олену. Вона жала на своїй ниві, а на межі, лежачи на снопах, спав маленький хлопчик. З приємністю дивився я на цей краєвид, тішився, що Олена щаслива, спокійно живе зі своєю сім’єю. Бог благословив їх господарство, і жито гарно вродило на їхній ниві. Поки я любувався на все це, вискочив із лісу вовк і схопив хлопчика. На дитячий крик кидається мати.
– Рятуйте дитинку мою! – кричить вона, божеволіючи від жаху.
Я наздогнав вовка, відібрав не покусане ще дитя і відніс до матері. Сусіди, що прибігли на рятунок, дивувалися зі всього цього, а я втік до лісу.
Якесь приємне почуття і умиротворення охопили мене після цієї пригоди. Я ліг під деревом і заснув у солодких мареннях. Повернувся уві сні в свою щасливу молодість і так мені було легко, що, як пташка, перелітав з місця на місце. Бачу перед собою такий чудовий сад, якого ніколи в житті не зустрічав; гай, повний пташиного щебету, а пір’я у них гарніше і привабливіше, ніж наші весняні квіти; чисті криничні води струменіли тут і там; деякі дерева були в пахучому цвітінні, а на інших – доспівали плоди. Я зауважив на пагорбі келихи величезних лілей, які розливали приємні запахи. Тільки я хотів зірвати кілька квіток – з’явилася переді мною Ганна (сукня на ній біла, як лілея) і каже мені:
– Не рви мої квіти. Я садила ці лілеї на своїй могилі, поливала слізьми своїми.
І, сказавши так, зникла.
З саду перелетів я знову у якусь дику пустку; блукаючи серед сторічних сосен‚ ледве знайшов стежинку, яка вивела мене на якусь величезну гору. Тут я зустрів якогось велета. Він узяв мене за руку і вивів з лісу на пагорб, де була могила. На ній стояв дерев’яний хрест, а неподалік стирчала вбита в землю лопата. Велет наказав мені відкопати могилу і дістати звідти мерця. Охоплений страхом, я виконав усі його накази і дістав із землі величезного скелета.
– Це буде твоє тіло, – сказав мені велетень. – Мусиш плакати в ньому, заки не покличуть тебе до нового життя…
Я тремтів від страху, просив, щоб дав мені спокій, але велет сильно штовхнув мене, і я впав на величезні груди скелета, а разом з ним – у яму. Борюкаючись зі смертю, я прокинувся.
Бачу: я – людина. І одяг той самий, який я вбрав колись, ідучи на Оленине весілля. Не вірив, що це було насправді. Боявся зрушити з місця, аби тільки не зникли такі солодкі марева. Довго перебував я в задумі, підняв очі до неба і дякував Богу, що уберіг мене від того жаху.