Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Якось Михась‚ вертаючи з ловів‚ перестрів Охріма‚ слово по слові зав’язалася сварка і ловчий прострілив дудареві ногу‚ що той ледь не вмер з тої рани.
Незадовго потому Михась захворів‚ опав на силах і весь почорнів. Лікарі не дали ради і він помер.
А тим часом люди зовсім корчми відцуралися‚ десь і панич пропав і більше не з’являвся. Парубки‚ що захоплювалися Варкою‚ перестали з нею спілкуватися‚ а родимка за кілька років зробилася така велика‚ що почала псувати колись чарівний вигляд.
Сусіди перемовлялися межи собою: тепер Варка не вийде заміж, зістаріє‚ мешкаючи при матері, хто її візьме? Не така вже гарна як колись була і зла слава про неї далеко розійшлася по світу, парубки в очі з неї насміхалися:
– Чекай‚ панно‚ шляхтич в пишній карет приїде до тебе в свати.
Дівчина‚ чуючи такі кпини‚ тільки сумувала і приховано заливалася слізьми.
Зимовою порою міщанин Яків Плаксун, чоловік багатий‚ їздив по селах і скуповував льон. Лучилося йому побувати і в тих краях‚ де жила Пракседа та кілька днів пожити у корчмі. Варка відразу йому запала в серце. Він освідчився перед матір’ю і донькою, а ті не відмовили йому, бачачи чоловіка молодого й заможного.
Плаксун після цього подався до панського двору і викупив Варку з кріпацтва. Уся двірська служба з того тільки перешіптувалася:
– Ну-ну‚ побачимо… Ожениться з нею‚ то не раз гірко заплаче і буде тоді справжній Плаксун. Дивний чоловік, жениться з відьминою донькою. А та родимка стає усе потворнішою і потворнішою.
Новину обсмоктувала вся околиця‚ а більшість була тої думки‚ що Пракседа мусила не інакше як чарами заманити багатого міщанина. Дехто навіть намагався жениха напоумити‚ але де там – і чути нічого не хотів.
Молоді взяли шлюб як належиться у церкві‚ отримавши благословення пароха‚ подивитися на молодят зібралося багацько люду з надовколишніх сіл і всі неабияк чудувалися‚ що Варка несподівано погарнішала‚ а родимка так змаліла‚ що її ледве помітно було.
Весілля було бучне і велелюдне‚ а ніч була спокійна і на чистому небі сяяли зорі. Коли це опівночі почули гості сильне ляскання батога. Усі кинулися до вікон і побачили‚ що біля корчми зупинилася карета, запряжена чорними кіньми, на козлах візник у чорному‚ а позаду карети лакеї в багатих лівреях. Плаксун із батьками молодої вибігли на подвір’я‚ гадаючи‚ що то якийсь поважний гість‚ але на їхніх очах карета, коні й лакеї зникли. Повернулися стурбовані до корчми. Пракседа неспокійна, бліда‚ як ніч. Раптом усі гості побачили, що до вікна зазирає якесь страховисько, усіх охопила тривога, а Варка аж затремтіла і ледь не знепритомніла.
Чоловік їй тихенько шепнув:
– Заспокойся‚ над нами Божа опіка‚ – і‚ звертаючись до гостей‚ закликав їх не звертати уваги на ці чудасії та бавитися далі.
Жахлива буря завила за стіною, аж задрижала ціла будівля. Вітер зірвав дах з корчми, і гості замість веселитися стали проказувати «Отче наш». А щойно засвітало‚ усі хутенько роз’їхалися. А Плаксун з жінкою, тестем і тестьовою вирушили до міста.
Покинута корчма без даху і зараз стоїть пуста. Пракседа геть перемінилася, зробилася набожною, щодня слухала службу Божу, постила і сповняла усі релігійні обов’язки, і в домі Плаксуна померла.
Змінилася й Варка‚ і всі її дуже любили‚ бо була надзвичайно доброю‚ жоден убогий не покидав її дому без допомоги і потіхи, а родимка на устах і зовсім зникла.
Один юнак на ім’я Альберт‚ маючи кілька тисяч талярів спадку по своїх родичах‚ але не маючи досвіду, що гроші легко витратити‚ а добути важко‚ не ощаджував нічого, полюбив ігри і забави‚ а незабаром побачив, що його шкатулка‚ як тіло без душі. А там і приятелі зникли і зостався він сам.
Його кохана панна Мальвіна керувалася однією життєвою істиною: серце можна офірувати тому‚ до кого линуть твої почуття‚ але руку – тільки тому‚ хто має маєток.
Зазнавши перших у життя розчарувань‚ Альберт засумував. Якось він забрів до густого лісу; там блукаючи в тіні високих сосен від важкого смутку перейшов до розпачу:
– О! Якщо є злий дух, – сказав сам собі, – який збагачує людей, коли б мені поміг він хоч тимчасово‚ то я б поклонився зараз йому.
Ледве це промовив, бачить, що хтось сидить під деревом на гнилій колоді, зросту великого, ніс довгий, гострий, обличчя щупле, рум’яне, борода і волосся на голові червоної барви, вбрання хоч і вилиняле‚ однак відсвічувало червоною фарбою. З тривогою зиркаючи на нього‚ Альберт мовчки стояв.