Нічний адміністратор

— Зрозуміло.

— Та нічого вам ще не зрозуміло, але ви вже уявляєте загальну картину. До речі, як ваша іспанська?

— Непогано.

— Мало б бути краще, ніж непогано, еге ж? Вісімнадцять місяців у «Ріці» в Мадриді, ще й з вашими задатками, ви мали б уже достобіса добре розмовляти.

— Я останнім часом трохи закинув іспанську, от і все.

Виникла коротка пауза: Берр відкинувся на спинку крісла, щоб офіціант міг прибрати тарілки зі столу. Джонатан, на своє здивування, відчув, як його проймає трепет: так ніби він от-от добереться до таємної серцевини. Вперше за довгий час він відчув непереборне бажання діяти.

— Ви ж не з тих, хто не їсть десертів, правда? — агресивно запитав Берр, коли офіціант подав йому ламінований аркуш з переліком солодкого.

— Точно не з тих.

Вони обрали каштанове пюре зі збитими вершками.

— А, і Коркі, майор Коркі, ваш колишній колега, його поплічник, — сказав Берр тоном людини, яка залишила найкраще на десерт. — Що ви можете сказати про нього? Чому ви смієтесь?

— Він кумедний.

— Як би ви його ще описали?

— Він поплічник, як ви й сказали. Мажордом. Усе підписує.

Берр ухопився за останню фразу так, ніби протягом цілого обіду чекав почути саме її.

— Що він підписує?

— Реєстраційні форми. Рахунки.

— Рахунки, листи, контракти, документи про відмову, гарантії, рахунки компанії, коносаменти[23], чеки, — радісно випалив Берр. — Товарно-транспортні накладні, фрахтові відомості і ще дуже багато документів, які засвідчують, що всі діяння його роботодавця насправді справа рук його вірного слуги майора Коркорана, а Річард Онслоу Роупер — не причетний. Дуже багата людина, той майор Коркоран. На його ім’я записані сотні мільйонів, от тільки заповів він їх усі містерові Роуперу. За Роупером не зафіксовано жодної оборудки, бо всюди стоїть підпис Коркі. «Корке, підійди-но сюди! Коркі, друже, можеш навіть не читати, просто підпиши. От молодець, ти щойно заробив собі ще десять років у в’язниці Сінг-Сінг».

Пристрасть, з якою Берр виголосив цю промову, у поєднанні з різкою зміною тону, коли він імітував Роуперів голос, дали новий поштовх їхній плавній розмові.

— За документами він мало що не святенький, — зізнався Берр, наблизивши своє бліде обличчя до Джонатана. — Як глибоко не копай, навіть якщо взяти останні двадцять років, Роуперове ім’я можна знайти хіба що у списку жертводавців на храм. Гаразд, визнаю, я його ненавиджу. Ви теж мали б його ненавидіти. Особливо після всього, що він зробив із Софі.

— О, мене це аніскілечки не обходить.

— Справді? Ви його не...?

— Ні, не ненавиджу.

— Що ж, продовжуйте у тому ж дусі. Я зараз прийду. Зачекайте хвильку.

Застебнувши пояс на штанах, Берр пішов у туалет, а Джонатан відчув якесь дивне піднесення. Ненавидіти його? Йому ще не доводилося відчувати насолоду ненависті. Він міг злитися, міг глибоко сумувати. Але ненависть, як і пристрасть, якщо вони не виникають у благородному контексті, здавалися йому надто прозаїчними. А Роупер з його каталогом «Сотбі» і його чарівною коханкою не відповідали потрібним вимогам. Тим не менше, сама думка про ненависть, возвеличена вбивством Софі, або радше думка про ненависть, яка переростає у помсту, почала імпонувати Джонатанові. Це було схоже на обіцянку великого кохання у далекому майбутньому, а Берр призначив себе на роль головного звідника.